Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Неповну відповідь… хочеш?

— Давай хоч неповну.

— Я певним чином породжений людством. Я вийшов з нього, як… клітина з первісного бульйону. Людство — частина мене. Так, воно далеке від досконалості. А що таке досконалість? Відсутність такого дорогого мені розвитку… Нехай тебе дратує слово «люблю». Назвімо це «усвідомленням свого»… або навіть «інстинктом самозбереження» — ти ж бажаєш добра своїй печінці, вибач за грубу паралель… Оце вона й була, неповна відповідь. Ти незадоволений.

— Ні, чому…

— Повернімось до тих, кого ти… до об’єктів позитивно забарвленого емоційного ставлення. Твої батько й мати, Ярина, сини — якби ти міг їм влаштувати життя, яке складається з самої тільки радості, ти б влаштував?

— Так.

— А якби ти був світом, де вони живуть?

— Я розумію, про що ти…

Пандем заклав руки за голову. Лава плавно гойднулася; ледь здригнулася земля — там, глибоко, метушився підземний транспорт.

— У моїх силах зробити так, щоб жодна людська істота жодного разу в житті не відчула дискомфорту. Взагалі ніякого. Розуміючи, який згубний цей шлях, я мушу зіграти ката. Я спеціально перестрибую через проміжні міркування, ти мене розумієш і так. Старі, які ще могли б жити, не прокидаються у своїх ліжках — я сам призначаю їм дату смерті. Кожний з них — трошки я… Щоб навчити дітей елементарному жалю, я повинен їх мучити. Але якщо у світі, що був до мене, всякі неприємності генерувалися безособовою долею, на яку начебто гріх скаржитися… Тепер я сам повинен посипати дороги битим склом для босих дітей.

— Пане…

— Світ, населений щасливими манекенами, — колись ти дуже цього боявся. Але, як ти пам’ятаєш, я не збирався зробити всіх на світі щасливими. Я збирався дати кожному змогу вільно рости. Зрозуміло, кожна справжня особистість неповторна, іноді неповторна до непристойності, і тому вектори розвитку цих самих особистостей стирчать на всі боки, наче голки дикобраза… Для декого статус «безпандемного» — найвище досягнення на шляху до внутрішнього самовдосконалення… Як бачиш. Той самий вільний розвиток, який для мене такий важливий… його можна було б назвати моєю метою, якби в мене справді була мета… розвиток неможливий, поки я люблю цей світ. Приблизно так.

Кім підняв очі на того, хто сидів поруч, й одразу ж одвів погляд — ніби його штовхнули в лице мокрою холодною долонею.

— Мільйони дітей, — сказав Пандем. — «Думай сам» — чарівна фраза. Авжеж, вони почули її від мене не вперше… Легко уявити мене ідіотом, який ростить насамперед слухняність. Сашко Таміленко дуже переживав, коли через багато років раптом зрозумів, що я не ідіот і ніколи ним не був… Справді, раніше я був добрий. Тепер я оптимальний. Час наших зустрічей обмежено, а діти ж ростуть. Система має бути керована жорстко… Коли я сам був цією системою — був з кожним з них у будь-який момент часу, — я міг собі дозволити максимальну м’якість. Тепер — ні. Тепер вони — поза мною… Бузувірський «іспит на дорослість» — ініціація — тоді теж не був потрібний. Тепер — необхідний.

— Тікають у безпандемники…

— Не рятуючись від твердості, ні. Тікають майже завжди ті, хто вже виріс… Кого я виростив… Вони хочуть бути щасливі щохвилини. Вони вважають, що я повинен — зобов’язаний — це щастя їм надати. І ображаються, одержавши відмову. І тікають.

— Не розумію, як людина, в котрій ти був з перших днів життя, може від тебе відмовитися…

— Гра. Підсвідомо вони відчувають, що я так само тут, поруч. Витівка дитини, яка знає, що за нею спостерігає дорослий… Щоб вони дорослішали, Кіме, я мушу Перетворитись на машину болю.

— Ти перебільшуєш.

— Авжеж. Однак не дуже.

— Ті, що складуть іспит на дорослість, будуть уже інші?

Пандем мовчав.

— Я ж не можу читати твоїх думок, як ти читаєш мої…

— Так. Вони будуть інші. Якщо іспит на дорослість приймати по-дорослому… Але бачиш, Кіме. Хлопчисько, який склав такий іспит, ніколи не повірить, що я його… принаймні не ненавиджу.

— А тобі важливо, щоб він вірив?

— Так, бо це правда. Я, люблячи його, колю його голками й тицяю носом у лайно… Щоб він, худобина, розвивався свідомо й творив вільно.

— Я не вірю, що немає інших шляхів.

— Немає. Біологія людини, фізіологія, психологія — все це «заточено» під світ, сповнений болю. Долаючи біль, людська істота може піднятись до казна-яких висот — висот духу, звісно… Подивись на Дмитра, Басистого сина. Якому ти ногу вправляв. Пам’ятаєш?

— Аякже, — пробурмотів Кім.

І поклав руки на коліна, щоб угамувати раптове тремтіння. Ні разу в операційній у нього не тряслися руки. Ні разу…

— Ти не переконав мене, — мовив Кім. — Не переконав, що цей твій розвиток-творчість — така велика цінність. Більша цінність за щастя.

— А нехай тобі, — тихо і якось жалібно сказав Пандем. — Ну авжеж… Світ щасливих ляльок. Хоч зараз.

— Якщо не модифікувати…

— Тоді світ знуджених ляльок, які не мають мети, невміло її шукають і вічно натикаються на стіни. Знуджених, позбавлених і болю, й радості. Запросто. І теж хоч зараз.

Пандем відштовхнувся ногами від землі. Лава гойднулася дужче, заковзала туди-сюди над віничками трави, і чужа іграшка трохи не зісковзнула з сидіння — Кім устиг притримати її за ногу.

— А колись ти, Пане, казав мені про майбутнє… Перший якісний стрибок — скасування потреби в смерті… І зрештою перехід людства до іншої форми існування… Що ж, людина-з-м’яса змушена вічно теліпатися між нужником та храмом. Але чому не пошукати іншого втілення, іншого, якщо хочеш, носія… Людина-імпульс, людина-інформація, душа, не обтяжена трупом… Щоб можна було співчувати, самому не знаючи, що таке біль. Передавати дітям досвід, нічого не