Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Що він робить?

— Тестує стикувальний вузол. Думає термінами. Згадує свій день народження, коли йому виповнилося десять.

— А…

— Вона вже спить. їй сниться луг, туман, у лузі бродять коні… Дуже гарний сон.

— Вона, як і раніше, дні й ночі проводить в альтанці?

— Ні. Вона знає, що я поруч, Навіть коли я не відповідаю.

— Ти їй потрібніший, ніж я.

— Оце та формула, яка тебе гнітить.

— Ти їй потрібніший за мене, за дітей… Нехай. Мені досить знати, що вона… що з нею все добре.

— Вона самотня. Якщо це називається «добре», то авжеж…

Кім відкрив рота, щоб відповісти, але вирішив, що слова зайві. Усе, що можна було сказати й подумати, було давно передумано й сказано.

— Пане… Тобі важливо, щоб я бачив у тобі людину?

— Ти неправильно питаєш. Чому саме людину? Люди придумують характер своїм машинам, житлам, іграшкам… У примітивний штучний інтелект впихають уявлення про добро й зло — хоч би на рівні «шкідливо-корисно». Зараз ти хочеш мене спитати: «Пандеме, тобі так важливо, щоб я бачив у тобі справедливу чи несправедливу, добру чи злу, шляхетну чи підступну істоту?»

— Добре, — сказав Кім, дивлячись на далекі вогні. — Нехай так… А якщо запитати по-іншому: Пандеме, ти справді маєш уявлення про добро, зло, любов, совість… увесь цей дзвінкий інструментарій, що його я підсвідомо… і, зізнаюсь, навіть свідомо… намагаюся тобі нав’язати?

Пандем зітхнув; плечі, обтягнуті самокрійною тканиною «ерго», піднялися й опустилися.

— Гарне питання, Кіме… Дуже гарне. Я б сказав, основоположне… Тобі залишилося тільки спитати, а що ж таке любов і совість у моєму виконанні. І ще — чи можу я уникати помилок. Коли ти нанижеш для мене всі ці три питання, мені залишиться тільки смиренно всміхатися, добре, що я сьогодні в людській подобі і в мене є рот, щоб усміхатися…

— А відповідей я…

— А який сенс у відповідях? Ти завжди можеш собі сказати, що я збрехав. Або відповів не повністю. Або взагалі створив у твоїй голові ілюзію відповіді…

— Я ніколи тебе не зрозумію, — сказав Кім з жахом.

Пандем повернув голову й подивився Кімові в очі. Погляд був зовсім не такий, як з екрана, з монітора, із зображення на сітківці: погляд був важкий, Кімові стало важко дихати.

— Ти вже зрозумів, — сказав Пандем пошепки. — Ти зрозумів, що справді… не зрозумієш.

Кім мовчав.

— Пробач, — сказав Пандем. — Тобі здається, що я прийшов до тебе в людській подобі, щоб підкупити… надівши маску ягнички. Насправді це обличчя — адаптер… між тобою й тим, що тепер я.

— Пане…

— Відколи ми розмовляли в тебе на кухні… я виріс у багато мільйонів разів. Ти справді мене не зрозумієш.

— Нікас, — прошептав Кім, здригаючись від раптового здогаду.

— Так.

— Він зрозумів, до якої міри ти непізнаваний?

— Він усвідомив… те, що було для нього віссю світобудови, виявилося всього-на-всього тінню… від верствового стовпа. Ні… Краще все-таки не говорімо, чого він помер. Це надто… особисте.

Кім і досі крутив у руках чужу ляльку. Тепло його долонь «оживило» іграшку, лялька розплющила очі, роззявила рота, наче вимагаючи їжі, і тихенько запхинькала.

— Виходить, тепер тобі… тому, чим ти став… узагалі безглуздо ставити запитання? — тихо спитав Кім.

— Ні… Не безглуздо. Просто будь готовий до того, щоб одержати неповну… або некомфортну відповідь.

Зайва «живість» ляльки дратувала Кіма. Він поклав її на лаву коло себе; лялька крутилася. Він мимохіть подумав — до якої ж міри байдужа має бути дитина, щоб забути таку ляльку в парку… Якщо навіть у Кіма проблискує інстинкт опіки — лялька здається живою істотою…

— Ми олюднюємо, — сказав він уголос. — Мимоволі. Машини, житла, іграшки… І тебе, Пане. Особливо коли ти так по-людськи дивишся…

Його співрозмовник усміхнувся:

— Дивитись по-людськи може й склянка з фотоелементом… Ти хотів спитати, навіщо після двадцяти років повного контакту з людством я «відсторонився», придумавши альтанки. Ти хотів спитати, чи виправляю я зроблену помилку.

— Так.

— Людська особистість росте й розвивається тільки тоді, коли її світом править античний фатум. Красиво, похмуро… криваво… хлопчики-безпандемники приносять у жертву невідомо кому натурпластових ляльок. Кожен з цих хлопчиків — трошки я сам.

— Ти жартуєш?

— Трошки.

— Ти справді зробив помилку? Маючи всю інформацію, яка в тебе була? Ти — не передбачав, — що так — буде?!

Пандем дивився на Кіма; він не був схожий зараз на жодне зі своїх зображень. Витримати його погляд ставало дедалі важче.

— От у чому заковика… От у чому лихо, Кіме. Або я об’єктивний, або можу дозволити собі трошки любити. Або я люблю, або уникаю помилок… Отак, приблизно.

І стало тихо. Навіть лялька, що охолола без людських рук, затихла на лаві.

— Пане… «Люблю» — це сказано фігурально?

Пандем шумно, дуже по-людськи зітхнув.

— А чи повинен ти любити? — пошепки спитав Кім. — Я не питаю, чи ти можеш… Ти можеш усе… Ну добре, майже все. Але хто тобі сказав, що ти повинен любити людство?

— Ми підійшли до третього, найцікавішого, питання: любов у моєму виконанні.

— Пане…

— Тобі здається, що я блазнюю? Аж ніяк… От ти любиш Ярину. І Віталька. І Романчика, хоч мало його розумієш.

— Так… Але — ти мені пробач — ти ж не створював цього світу. Ти не можеш ставитися до нас, як до своїх дітей. Чи