Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Нас, як і раніше, щось пов’язує, думав Кім. Віталій потягне за собою не тільки ниточки спогадів..; споріднення… приналежності… усі ці тонкі теплі капіляри, для яких відстань не має значення… Він потягне за собою джгутик моєї образи… чи як називається це почуття? Я не можу зупинити мого сина. Навіть якщо я зараз розповім йому про Нікаса. Навіть якщо збрешу… Може, дарма я не боровся за нього, так легко передав у Пандемове розпорядження? Він потягне за собою цей каламутний пружний джгутик, може, спочатку цього не усвідомлюючи. Та коли в нього буде свій син…

— Двадцять п’ять років, — сказала Ярина повільно. — Напевно, ти закінчив би якийсь інститут. Може, відслужив би в армії… В армії, жах. Напевно, хворів би…

— Мамо? — обережно запитав Віталій.

— Якби не було Пана, — пояснила Ярина. — Я оце подумала, як би склалося наше життя, якби Пандема не було.

— …Життя? — перепитав Віталій після тривалої паузи.

Він міг би сказати: не було б Пана — не було б життя. Пандем — це і є життя; ми проживемо стільки, скільки захочемо, і так, як будемо вважати за потрібне. Ми будемо міняти все, що набридне. Ми будемо зберігати все, що нам дороге. Подивіться ж нарешті на зірки — цей світ наш, ми його заселимо, і там, далеко, кожен з нас стане Пандемом…

Проте Віталій мовчав і здивовано дивився на Ярину.

…Багато десятиліть тому на якомусь святі в початковій школі маленький Кім Каманський раптом забув слова віршика; його черга виступати наближалася, він стояв у шерензі ошатно вбраних дітлахів непритомно-блідий, наче перед розстрілом, і в єдину секунду — у ту коротеньку паузу, коли попередній писклявий читець уже замовк — раптом згадав усе до останнього слова, наче віршик було надряпано вогненним цвяхом на стіні перед Кімовими очима. Відтоді минули десятиліття, він забув і свято, і віршик, і себе-дитину, але відчуття внутрішнього прориву — спалаху, який освітлює мозок зсередини, — моментально відновило в пам’яті запах айстр і запах нової сорочки, малюнок ліній шкільного паркету і ту рішучу, в холодному поту радість…

— Іди, — сказав Кім. — Давай…

Віталій, сидячи, швидко підняв голову, і Кім зустрівся з сином очима.

Він міг би сказати — «я вірю в тебе» чи ще щось так само патетичне. Він міг би сказати — твоя правда, я визнаю, тепер я відпускаю тебе з легким серцем, лети, політай…

Син дивився на нього знизу вгору. Як усі, хто виріс при Пандемі, він був навчений бачити під словами вчинки. Може, коли в нього буде власний син…

— Удачі, Вітальчику, — сказав Кім ледве чутно. — Щасливої дороги.

— Дякую, — тихо відгукнувся Віталій.

Його гукнули ззаду.

Він зупинився, але обертатись не став.

Орбітальна станція, прекрасно видима на нічному небі, пішла за обрій. Ярина поїхала, помахавши рукою через димчастий щиток, за звичкою званий «вітровим склом»; Кім зостався сам і був один-однісінький посеред парку, поки його не гукнули.

— Кіме…

Він нарешті обернувся.

Той, хто його покликав, стояв кроків за десять. За спиною в нього були вогні транспортної розв’язки, тому лиця Кім, зрозуміло, не бачив.

— Не треба, — сказав Кім’. — Мені здається, це не зовсім чесно… Розумієш?

Його співрозмовник мовчав.

Кім згадав: секунду тому він сказав сам собі, що готовий, мабуть… Що нарешті, як перед кидком у воду — готовий…

І от.

Він ступнув уперед. Його співрозмовник не зрушив з місця; Кімові чогось захотілося поторкати його за рукав. Універсальна тканина «ерго», м’яка й тверда водночас, не рветься й стійка до забруднення, самокрій, терморегулятор, масаж, ефект хамелеона…

Я ховаюся, подумав Кім. Моя свідомість дає петлі, наче заєць у снігу. Мені потрібен час, щоб прийняти цю картинку, — ніч, Віталій полетів… І він прийшов до мене. Як ні до кого не приходить ось уже багато років…

— Дякую, — сказав його співрозмовник.

— За що?

— За те, як ти провів Віталька… І за те, що ти не повірив і на секунду, ніби це я вбив Нікаса.

— Вийди на світло, — попросив Кім. — Я давно не бачив твого лиця…

— Нікас сказав би, що ти робиш звичайну помилку. В істоти, подібної до мене, не повинно бути лиця.

— Нікас мав рацію?

— У чомусь так… Ти знаєш, я ж був трошки Нікас. Я вмер разом з ним. Я вмираю щомиті — з тими старими, які лягають спати й не прокидаються…

Він стояв дуже близько. Кімові здавалося, що він відчуває його подих. Як там казав Нікас? «…привчені Пандемом сприймати його як людину… Як етично орієнтовану істоту…»

— Послухай, — повільно сказав Кім, — Пане… Я не можу говорити з тобою. Я відвик. Хоч сядьмо на лаву…

Лава погойдувалася в повітрі — сантиметрів за сорок од землі. На самому краю лежала лялька, забута ще вдень кимось з дітей, що бігали в парку; Кім бездумно взяв ляльку в руки. Посадив на поруччя; лялька впала. Кім упіймав її на льоту.

Пандем сів поруч. Кім нарешті побачив його лице: Пандем був тепер поза віком. Йому можна було б дати й «погані» тридцять, і «добрі» шістдесят — залежно від освітлення. І ще залежно від того, як він дивився.

Якби він був людиною…

— Пан, навіщо ти…

— Не поспішай. Тобі здається, що часу немає, — а його повно. У тебе. У мене. Дуже багато часу. Не метушись.

— Ти — зараз — говориш з Віталієм?

— Так. І він щасливий. Як мінімум половина цього щастя — твоя