Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Вона, виявляється, хотіла повернутися до Пандема. Усі ці важкі, нервові, нещасливі місяці, коли доводилося сміятися напоказ… Вона хотіла й не могла, бо це була б слабкість не тільки у власних очах — в очах новознайдених приятелів.

А тепер вона може. Її грубо примусили. Вона говоритиме, що стукне в голову, але Пандем розуміє без слів, на відміну від інших; за ці місяці Юлька переконалась іще раз, до чого люди, і особливо підлітки, тупі. Ні, вони кумедні… З ними цікаво… Але вони не просто не читають думок — вони не розуміють, якщо й поясниш…

Розтягшись на стрічці й закинувши руки за голову, Юлька подумала, що це схоже на кінець дурноверхого сну. Їй колись такі снилися… Пандем пояснив потім, як до них треба ставитися… Пандем…

І вона заснула. Напевно, це було найкраще, що вона змогла б зараз зробити.

Джіл була працівницею бородатого Нікаса. Кім прекрасно запам’ятав її ще й тому, що при темній, майже чорній шкірі в неї було біле пряме волосся, молочні брови й густі, наче вкриті інеєм вії.

Коли вона сказала: «Це Джіл Дор з інституту Отіса», Кім одразу відтворив її портрет. Екзотичний образ Джіл усе ще стояв перед його очима, коли вона сказала:

— Нікас Отіс помер.

Кім мовчав.

— Наклав на себе руки, — сказала Джіл. — Ви ж знаєте, він безпандемний. Був.

Кім мовчав.

— Я повідомляю вас тому, — сказала Джіл, — що за день до того… ще вчора… він збирався з вами зв’язатися. Саме з вами. Він щось хотів вам сказати.

Він чомусь думав, що між остаточним формуванням експедиції та стартом має минути хоч би півроку. Він думав, що люди, які вирушають у космос назавжди, повинні одержати щось схоже на останню відпустку. Побути з рідними хоч місяць. Побачити гори, море, повернутись на батьківщину — хоч на кілька днів.

Інструктаж, підготовка… Який, у чорта, інструктаж, Пандем інструктує їх щомиті. А підготовкою було все їхнє попереднє життя — Віталій мав рацію. Вони цілком готові. Вони не мають потреби у відпустці; у них гора роботи. Кімові знайоме це почуття — коли сверблять руки, треба встигнути те й це, здається, що часу попереду украй мало… Якихось двісті чи триста років…

А щодо прощань з родинами — ні в кого з них немає чоловіків і жінок поза експедицією. Ніхто з них не встиг завести дітей. Батьки, баби й діди, брати й сестри прийдуть, зрозуміло, на старт, і влаштовано буде веселий похорон… тобто проводи…

Кім чогось думав, що в нього до Віталькового відльоту ще є час. Виявилося, вже нема. Експедиція відбуває на орбіту, на передстартову позицію — сьогодні їхній останній вечір на Землі…

Тому сьогодні він побачить Ярину.

Він, звісно, не чекав, що команда в блискучих комбінезонах з нашивками вишикується на помості, даючи змогу вдячному людству відчути клубок гордості в горлі. Він не чекав ні врочистих процесій, ні промов, ні танців; він не чекав і того, що всі вони зустрінуться в альтанці. Величезній альтанці, здатній умістити сто шістнадцять осіб екіпажу разом з найближчими родичами та дуже нечисленними друзями…

(Романчик був присутній віртуально — одночасно на проводах брата і в кафе з якоюсь дівчиною. З обома тітками, дядьками, бабою й дідом, двоюрідним братом Шурком та кузиною Іванною Віталій попрощався завчасу.)

Простір усередині залу-альтанки було облаштовано хитромудро навіть для звиклого Кіма; багацько людей розбрелося по завулках та ярусах, знаходячи самотність і водночас залишаючись разом. Наче фігури на шахівниці — кожна всередині власної клітинки, одначе площина одна на всіх; Ярина сиділа на теплому виступі колони, схожої на тисячолітній стовбур. Віталій влаштувався у неї в ногах, а Кім стояв навпроти, і вони мовчали.

За той час, що вони не бачились, Ярина не змінилася. Десь глибоко в душі ця незмінність Кіма ображала.

Вони мовчали ось уже тридцять п’ять хвилин. Художнє мовчання, глибоке, як космос. Ярина могла сказати щось типу: «Ти летиш, це найкраща на світі пригода, ми будемо вже старі й трухляві, а твоє завтра — через годину після старту — триватиме десятиліттями й століттями, от кумедно». Проте Ярина, зрозуміло, не розкривала рота. Той, хто по-справжньому зжився з Пандемом, досить ощадливо користується словами, особливо якщо співрозмовник — близька людина.

Може, це погано, думав Кім. Може, якби ми з Яриною наговорили одне одному тонну словесного сміття, у всій цій купі випадкових слів знайшлося б двоє-троє потрібних.

Ось Віталій. Він міг би зараз сказати: «Я лечу, отже, маю право на останнє прохання до вас, мамо й тату. Будь ласка, знайдіть час і місце, поговоріть одне з одним, не боячись випадкових слів, банальностей, дурниць, навіть фальшу не боячись, чорт з ним. Я майже впевнений, що коли прозвучать усі ці гори дурниць, то знайдеться два-три слова, здатні…»

Вони б мусили його послухатись і назавтра — або через тиждень… Чи існує — там, для Віталька — така мала одиниця часу? Вони слухняно б говорили, хоч і — Кім знає — дарма, бо слова не мають чарівної сили…

Дуже жаль, думав Кім. У мене є останній шанс сказати Віталькові щось таке, що він згадає і через мільйон років… Чого я не придумав цих слів заздалегідь?!

…Мені здається, вона занадто мало сумує через Віталька. Хто я такий, щоб ходити за нею з градусником для вимірювання суму?

Я міг би сказати: я такий радий тебе бачити. Я мов пес, якого одночасно гладять і б’ють: я радий тебе бачити, я втратив тебе, я втрачаю Вітальна, я боюся думати про Нікаса. Та краще б тут був голосний оркестр, довгі промови, гімни,