Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Що ти можеш робити з людьми? — Кім зупинився коло вікна, дивлячись на жовті ліхтарі.

— Кіме, — сказав Пандем. — Я не дослідник, не дресирувальник і не ляльковод. Я нічого не збираюся робити з людьми. Я хочу — разом з людьми — спокою й щастя. Вибуху творчої енергії. Любові. Прориву до зірок. Безсмертя. Того, чого гідна людина.

— Як ти знаєш, чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?

— Будемо пробувати, — смиренно відгукнувся Пандем. — Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким — повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…

Кім обернувся від вікна:

— Ти сказав, що ти не ляльковод…

— Ти мені не довіряєш, — Пандем усміхнувся. — Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?

— Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.

— Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?

Кім мовчав. Небо світлішало.

— Що ж, — Пандем зітхнув. — Ти мені пробач… Я ж певного мірою — ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея — модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею — злочинно?

Кім напружився.

— Я не про Ярину, — швидко сказав його гість.

Знає.

Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.

— Психічні захворювання, — тихо продовжував Пандем. — Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?

Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.

— Не відповідай мені, — тихо сказав Пандем. — Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. їй більше не загрожують ніякі депресії.

Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.

Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги — стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.

— Тільки, — сказав хлопчик, випрямляючись, — тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс — усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком щиро: якби я обирав шлях модифікації — всі були б уже щасливі, остаточно й давним-давно. І Ярина, й ти… До побачення.

І він пішов, делікатно притримавши пальцем язичок замка — щоб клацанням не розбудити Ярину.

Кім залишився стояти в коридорчику.

— Привіт, brother, — сказав веселий голос у слухавці. — У мене день народження, я приймаю поздоровлення… Отже?

— Стривай, — сказав Кім, намагаючись розліпити повіки (на годиннику була восьма ранку, заснути вдалося тільки годину тому). — Стривай… Який сьогодні день?

— Робочий, — радісно запевнив голос. — Скажеш, щойно сам збирався мені подзвонити?

— Я спав, — зізнався Кім. І прислухався до шуму води у ванній: Ярина вже встала.

— Чого це? — здивувався голос. — А, ти ж у відпустці, а я думала, ти, як завжди, забув про наш з Леркою день народження…

— Коли це я забував про ваш день народження?!

— Аніж ото кричати, краще чемно мене поздоров. І Лерці подзвони негайно, бо вона на роботу піде.

— З днем народження, Олександре, — сказав Кім, потираючи вільну від слухавки скроню. — Рости велика й гарна.

— О-от, — голос у слухавці був задоволений. — Пробач, brother, я чесно не подумала, що ти ще спиш. Завтра о шостій у нас party, приходьте з Яринкою до мами з татом, будемо пити й бешкетувати. Завтра о шостій, як зрозумів, прийом?

…Кім чудово пам’ятав подив, з яким батько сказав йому, повернувшись з пологового будинку:

— Ти знаєш… Не братик і не сестричка.

— А хто?! — вразився семирічний Кім.

Батько промовисто показав два пальці (як потім виявилося, він, хоч майже ніколи не пив, того дня видудлив чималу пляшку коньяку):

— Дві… дві сестрички. Оце номер!..

Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд — виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись,