Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…

У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві — нехай три — події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…

Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.

— Добрий день, — сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.

— Добрий день, — після коротенької паузи відгукнувся Кім.

Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.

— Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…

М’яч був слизький, трава — мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.

— Чому?

Пандем фінтив.

Погнавшись за м’ячем, вони зіштовхнулися плечима, Кім послизнувся, але встояв. Пандем гепнувся на засніжену траву; кілька секунд вони дивились один на одного — Кім згори вниз, Пандем знизу вгору. Потім Кім простяг руку; у Пандема були сильні, забруднені землею пальці.

— Чому? — знову запитав Кім, допомагаючи йому встати.

— Не зумію пояснити точно, — тихо сказав Пандем. — Брехати, спрощувати, пересмикувати — не хочу. Тобто я можу, звісно, сказати, що самозародився, приміром, в інформаційних мережах… щось таке…

— Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.

— Ти ж лікар, — серйозно сказав Пандем. — Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».

Він говорить не як підліток, подумав Кім.

Пандем підчепив ногою важкого мокрого м’яча. Ударив сильно, без попередження — зіграв «у стінку»; м’яч відскочив од Кімових ніг по невисокій дузі, і Пандем красиво, з льоту, забив його в цегляну стіну гаража. М’яч залишив пляму на жовтій цеглі й повернувся до Пандема під брудний черевик.

— То ти всевідаючий? — Кім спробував одібрати м’яча, однак Пандем легко відступив:

— Ні. Але я багатовідаючий. І моє знання зростає щосекунди.

— І коли ж ти досягнеш усевідання?

— Ніколи. Завжди залишиться дрібка, що відокремлює мене від абсолютного знання. Вона скорочуватиметься й скорочуватиметься, проте ніколи не зникне.

— Як ти знаєш?

Ведучи м’яча від Кіма, Пандем знов ударив по стіні, але промазав. М’яч покотився в щілину між гаражами.

— Як ти знаєш? — повторив Кім.

Пандем винувато знизав плечима.

— Ти знав, що машина накриється на двадцятому кілометрі? — тихо спитав Кім.

— Так. Але якби твої пацієнти не одужували, а хворіли й умирали, як годиться, — ти був би уважніший за кермом і не ганяв би по слизькій трасі. Я теж винен… Хоч усе одно тебе витяг би.

Кім витер лоба тильною стороною долоні. У горлі дерло — чи від вогкості, чи від нервового сміху.

— Скажи… А машина перекинулася не з твоєї волі? Може, без твоєї волі й волосина не впаде?

— Ні, — сказав Пандем майже злякано. — Машина перекинулась сама по собі.

— Що значить «сама по собі»?

— Відповідно до фізичних законів…

— Вибач, — Кім обхопив руками плечі. — Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?

— Ні. Але мої можливості зростають…

— …щосекунди.

— Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри — і людського життя.

— Не зрозумів, — сказав Кім.

— Неважливо, — хлопчик махнув рукою. — Потім зрозумієш.

Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.

— Я тобі не вірю, — сказав Кім.

«Шкода», — сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.

— Вибач, — пробурмотів Пандем. — Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.

— Еге, — сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. — Звичайно в день з десяток, а зараз — хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому — баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, — він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти з жарту, але той мовчки простяг гроші й пішов.

Пандем чекав його на вузькій лавці під бляшаним прапорцем автобусної зупинки. Сидів, сховавши долоні в рукава; не кажучи ні слова, Кім підійшов і сів поруч.

— Поки що немає можливості влаштувати повне безсмертя, — сказав Пандем, ніби вибачаючись. — Потім. Як вийдемо на зірки.

— Ми вийдемо на зірки?

— Авжеж. Ми заселимо весь космос. Ще