Пандем - Марина та Сергій Дяченко

О сьомій ранку — Кім і так майже не спав — подзвонив Яринин брат, Костя.

— Кіме? Пробач, якщо розбудив…

— Нічого, — сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.

— Іванці гірше, — сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.

Іванка — так звали Костикову однорічну дочку.

— Кіме… Тут таке діло… Ми вночі швидку допомогу викликали… Ти не знаєш, не міг би порадити, ну, якогось педіатра хорошого, ну, ти розумієш…

— А що з нею? — запитав Кім.

— Температура, — Костя зітхнув ще голосніше. — Не спить… Кожні три години доводилося збивати. І зараз піднімається…

— Я зараз приїду, — сказав Кім і поклав слухавку. Швидко написав записку Ярині — і уже в дверях забарився:

— Пандеме?..

«Твоїй племінниці нічого не загрожує. Це застуда».

…Костя стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці миску з водою й мокрою ганчіркою, у другій — градусник; велика необлаштована квартира (клубки перекотипилу під диванами, потріскана стеля, шпалери, розмальовані відважною немовляцькою рукою) пропахла оцтом.

— Спить, — сказав Костя пошепки. — Щойно заснула.

На ліжку сиділа Дарина — бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице-її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.

— Привіт, — пошепки сказав Кім.

— Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, — повторив Костя.

В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору — спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.

— Ану подивись на мене, — сухо звелів він. — Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?

У Дарини затряслися губи.

— Схаменися! Заспокойся! — упівголоса наказав Кім. — На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!

— Не можу, — прошепотіла Дарина. — Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…

Вона закусила губу, стримуючи ридання.

— Перестань! — гаркнув Костя.

«Пандеме?..»

«Вона здорова. Температура впала півгодини тому».

Кім простяг руку — і обережно торкнувся Іванчиного лоба.

— Слухай, а вона… давно температуру…

Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.

За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне — той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:

— Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…

Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.

«Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»

«Не відповім».

Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково — наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.

«Вибач…»

«Ніколи не проси в мене вибачення. Це зайве».

— Ти можеш зробити, щоб небо було зелене? Чи бузкове? Змінити склад атмосфери так, щоб…

— Можу. Але для цього не конче міняти склад атмосфери. Я можу зробити так, щоб люди бачили небо бузковим.

— Так… А щоб я бачив Ярину, наприклад, чужою й небезпечною людиною — ти можеш таке зробити?

Вони сиділи на березі ставка. Щілини лавки були заліплені грудочками засохлої жуйки — багато кілограмів жуйки, білої й рожевої. Напевно, малолітні закохані, що так цінували цю лавку в сутінках, спершу все-таки виймали жуйку з ротів, а вже потім цілувалися…

— Добре, — зітхнув Пандем. — Накажеш повбивати твоїх пацієнтів назад? Чи заштовхати тебе назад у машину за секунду до вибуху?

Попід самим берегом плавали качки. З надією дивилися на Кімові руки. Хліба не було.

— Ти приписуєш мені всі дурниці, які твоя свідомість пов’язує з картинкою «людини, що наділена величезною владою», — продовжував Пандем. — А я аж ніяк не людина і на людину не схожий. Я — ожиле поняття, якщо хочеш… Якщо це незграбне визначення тобі якось допоможе.

Газон навколо лавки був лисий і чорний, мов стара автомобільна шина, і тільки коло однієї круглої, наче копито, чавунної ніжки виднілися перші нірки дощових черв’яків.

— Спершу на Землі звідкись узялося життя, — з дивним задоволенням сказав Кімів співрозмовник. — Потім у життя звідкись узявся розум, потім у цього розуму звідкись