Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім устав, додав води в охололий чайник, поставив його на вогонь і сів знову.

— Це… треба перетравити, правда? — тихо запитав хлопчик.

Кім мовчав.

— Два роки тому, — повільно сказав гість, — я вирішив, що, з’явившись усім одночасно, весело так, по-дружньому… що людство буде у захваті.

Кім мовчав.

— Зараз я піду, — сказав хлопчик. — У вас буде час, щоб… усвідомити. Коли — якщо — захочете ще раз зі мною поговорити…

— Я тебе проведу, — різко сказав Кім.

— Не треба, — хлопчик похитав головою. — Я й сам… доберусь. А погано буде, якщо Ярина Анатоліївна прокинеться й не застане вас…

— Агов… Як тебе звуть?

Хлопчик обернувся од вхідних дверей:

— У мене немає імені. Тільки самоназва. Пандем.

Майже чотири роки тому Кім зустрів свою майбутню дружину перед входом у художній інститут. Ярина стояла, притулившись спиною до чавунної огорожі, а поруч стояв її однокурсник Геник Зеленський; його ім’я Кім почув значно пізніше — тоді ж він побачив просто хлопця, що горлав на дівчину.

На той момент Ярина була Геникова дівчина. Точніше, добувала в цій ролі останні секунди. Геник був талановитий, він був найталановитіший на їхньому курсі, Ярина кохала його страшенно. їй було дев’ятнадцять років.

Геник був талановитий і запальний. Потім, заспокоюючись, він щоразу навколішки благав у Ярини прощення. І вона щоразу прощала, бо кохала його страшенно, і так далі.

Він був ревнивий. Вона була кокетлива. Цього разу він вирішив, що вона занадто часто всміхається Зубакові. Хто був той Зубак, Кім тепер уже не пам’ятав.

Отже, Геник горлав на Ярину, що притискалася спиною до чавунної огорожі, і її розгубленість давала Геникові поживу для найпохмуріших здогадів. Глибоко в душі він вважав, що дівчина, якщо вона не завинила, не буде отак, зі слізьми на очах, слухати образи — вона неодмінно дасть кривдникові по пиці, і якби Ярина вмазала Генику долонькою з нафарбованими нігтиками, якби залишила п’ять червоних смуг на блідій од гніву щоці — тоді, цілком імовірно, доля її склалася б інакше, і Кімова доля склалася б інакше, і їхні діти ніколи б не з’явилися на світ.

Ярина, захоплена зненацька, дивилася на Геника широко розплющеними вологими очима, і він, називаючи вголос її поведінку брутальними точними словами, бачив у чорних зіницях себе і навіть міркував, чи не спробувати отакий-от ракурс, чи не накидати зараз ескіз, або щось у цьому дусі (Кім не дуже й уявляв, якими словами міркують художники про роботу, однак Геникову природу — у кожний момент свого життя той був насамперед графік — угадав правильно).

Кім у цей час повертався з нічної зміни, був сірий на лиці, проте цілком оптимістичний у душі. Побачив спершу дівчину, що притислася спиною до чавунної огорожі, а потім гнівно-крикливого — і водночас захопленого милуванням собою в шляхетній люті — Геника Зеленського. І вирішив, що юнак поводиться непристойно.

Збоку це мало такий вигляд: хтось непримітний, зі страшним змарнілим лицем і запалими щоками підійшов до Зеленського ззаду й узяв його за плече. А коли Геник роздратовано обернувся — згріб його за франтівську краватку барв павичевого пера, притяг прямо до вузьких запалених очей і сказав щось таке, що чули тільки вони двоє. І Геник, побачивши своє відображення цього разу в невеликих очах незнайомця, раптом знітився, опустив плечі, якось непевно — з третьої спроби — вирвався й подався геть, миттю забувши про заняття, про юрбу студентів навколо і, зрозуміло, про Ярину, яка й далі притискалася спиною до чавунної огорожі…

Студентів мов вітром здуло. Усі побігли на пари; Ярина стояла, притискаючи до грудей велику картонну папку, і Кім мовчки прокляв себе: навіщо він знову втрутився в чуже життя?! Хто його просив, захисника задрипаного? Ці двоє, може, завтра б і помирилися, це ж богема, вони ж гіперемоційні, може, вони так живуть, може, це таке кохання…

Він вибачився й пішов собі. На розі не витримав — озирнувся; Ярина стояла на тому самому місці, загородившись од світу папкою, ніби картонним щитом, і Кім, потоптавшись, чомусь повернувся.

Потім Геник Зеленський став світовою знаменитістю. Але Кіма — навіть через багато років — не міг бачити. Відводив очі.

…Він сидів у кріслі перед ліжком і дивився, як Ярина просинається. Як зітхає, перевертаючись зі спини на бік, і мідно-каштанове волосся на подушці укладається по-новому. Незабаром вона прокинеться; зрештою, час іще є.

Невеличка, Кімові по плече, вона іноді дражнила його: «Дядьку, дістаньте горобчика».

Вона була то близька, легка, всміхнена, то, навпаки, замкнута, відсторонена, далека. Кім ніяк не міг відшукати той таємничий перемикач, що переводив її з однієї іпостасі в іншу; втім, він давно вже навчився любити «похмуре» Яринине лице не менше, ніж «сонячне».

Перша її вагітність закінчилася трагічно.

Тепер вона була така бліда, що ластовиння майже зникло. Кім знав, що турбуватися начебто нічого. Фахівець, якому Кім довіряв як собі, два дні тому сказав, відповідаючи за кожне слово, ніби під присягою: турбуватися начебто нічого…

Начебто.

Ярина помітила — ні, відчула його присутність. Усміхнулася, не розплющуючи очей:

— Доброго раночку…

Сіла, як і раніше, невидюща. Протерла очі кулачком; у неї були довгасті, як вербове листя, кавового кольору очі.

— Привіт…

Обняла. Майже відразу обмерла, відсунулась:

— Що?..

Світла в кімнаті було ледь-ледь — вузька жовта смужка під дверима та світанок за шторами. Може, вона відчула запах паленого, який він змивав з себе хвилин двадцять — шампунем, милом, пемзою?