Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Згодом його характер трохи виправився: залишаючись упертим, самовпевненим і жовчним, Сашин чоловік усе ж обтесався й подорослішав. їхні з Кімом стосунки, колись не дуже теплі, тепер стали якщо не родинні, то принаймні товариські.
— О-о! Sister-in-law! О-о! My dear brother! Привіт, красені! Ма-а-мо, вони вже з’явилися! Яриночко, я б сказала, що вигляд у тебе прекрасний, але боюся, що ти вважатимеш це за вульгарний комплімент, тому промовчу, незважаючи на те що ти страшенно красива… Жерти в нас особливо нічого, ви ж не їсти сюди прийшли, а поздоровляти іменинниць і веселитися… Ярино, є безалкогольне шампанське. Сашко, прибери зі стола оселедець, увесь дім засмердів, наче затонулий сейнер… Ні, Кім подарунки поки що сховай, подарунки — за столом… Шурко, не крутись під ногами. Тату, забери Шурка, ну я прошу, дай йому якусь залізяку розкрутити… Наприклад, старий приймач…
На другому курсі журфаку Олександра народила сина — без відриву від навчання. Немовля назвали, не довго думаючи, Олександром; побувавши в рюкзачку-ношах на багатьох заліках і навіть на лекціях, Шурко вдався якийсь ненормально розумний — уже в п’ять років його віддали в школу для особливо обдарованих дітей, і він там блискуче розв’язував рівняння. Правда, з вигляду в Сашиному синові ніяк не можна було запідозрити «пуголовка» — здоровенний і червонощокий, вдачею він був у матір, а отже, галасливий, не дуже охайний і напрочуд шкодливий.
— Привіт, дядю Кіме! Здрастуйте, тьотю Ярино! Це — немовля — ще не народилося? А ви мені — той — його покажете, коли він?..
— Ну аякже, тобі — першому… На, — Ярина тицьнула Шуркові в руки керамічний будиночок-свічник.
— Дя-акую! Який ка-айф!
У Шурка була одна дуже гарна риса — він щиро радів будь-якому подарункові незалежно від його ціни та цінності.
— Поздоровте Лерку, — строго сказала Олександра. — Вона на кухні.
Кім узяв другий букет квітів і по вузькому, добре знайомому ще змалку коридору пройшов на кухню. Від плити обернулася точна копія Олександри — така ж чорноволоса, з високими вилицями, з глузливими чорними очима двадцятичотирирічна — ні, вже двадцятип’ятирічна жінка.
Валерія жила з батьками. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було.
* * *
«Пандеме?»
«Що?»
Саша страх як любила галасливі свята. Родина сиділа за великим столом — Олександра з чоловіком і з сином, Лерка, Кім, Ярина, батьки й чотири Сашині подруги з двома чоловіками. Здавалося, що кімната, не розрахована на таку кількість народу, роздулась, наче переповнена валіза.
«Пандеме?»
«Не воруши губами. Навіщо?»
Кім щільніше стис губи й нахилився над тарілкою. Йому здавалося, що він робить щось заборонене. Що в безтурботне товариство родичів він приніс міну чи небезпечну хворобу, чи погану новину.
Олександра й Лерка сиділи на чільному місці за столом пліч-о-пліч; Олександра змалку любила гратися в «одинаківців» і, навіть як стала доросла, коли-не-коли купувала речі у двох екземплярах — собі й сестрі. Лера, котра однакового одягу ніколи не любила, на честь дня народження поступилася Олександрі й наділа білий светр-близнюк; сидячи за столом, сестри здавалися віддзеркаленням одна одної, і тільки Шурко, що якраз оселився в затишній хатинці-під-скатертиною, міг засвідчити, що під столом на тітці надіто спідницю, а на мамі — чорні штани-кльош.
— …Дозвольте сказати тост! — тато, Андрій Георгійович, устав. У свої шістдесят з гаком він був імпозантний, підтягнутий і моложавий. — Я хочу підняти цей келих — уперше, до речі! — за наших славних дівчаток, які…
Гості випили й загаласували. Кім потягся до поліетиленового пакета, заздалегідь «зарядженого» на спинці стільця. Олександрі призначався альбом з репродукціями Моне; глянувши на подарунок, його не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:
— Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!
Розцілувавшись з Олександрою — стіл хитнувся й дзенькнув посуд, — Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла — білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.
— Ну ти даєш, — тільки й промовила Лерка.
У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.
…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор — міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…
«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».
У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.
Мама дивилася на нього із захопленням:
— Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!
— У нас з Леркою нога нестандартна, — із запалом підхопила Олександра. — Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?
Ярина заперечувала. їй не вірили.
— Я їх позавчора в універмазі приміряла, — ошелешено бурмотіла Лерка. — По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?
Кімова усмішка — він це відчував — ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.
…А що, як уся ця вечірка — плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або — ще гірше — вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…
«Кіме… Ти б
