Пандем - Марина та Сергій Дяченко
«Я радий за них».
«От і добре. А я радий за тебе».
Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.
«Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»
«Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»
«Ляльковод».
Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:
— Га?
Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.
— …Абсолютний козел, — продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. — Шаманські танці на бубні. Так, знахарі останнім часом зажерлися…
— У мене приятельку знахар вилікував, — нервово сказала Сашина подруга. — У неї була пухлина… А тепер навіть офіційна медицина визнає, що пухлини немає!
— Подумаєш, — сказав Сашко. — Он у Кіма в клініці всіх хворих повиписували. Кажуть, що здорові. А хтозна, що з цими здоровими станеться через півроку.
«Кіме?»
— Вони здорові, — сказав Кім крізь зуби. — Я вчора в універмазі бачив свого пацієнта. Він здоровий.
Сашко всміхнувся тією знайомою жовчною усмішкою, що колись доводила Кіма до нестями, а тепер тільки трохи дратувала.
«Я не ляльковод, Кіме. Мені огидно бути ляльководом. Це те саме, якби тобі сказали, що ти хабарник…»
Кім криво посміхнувся.
«Пандеме, іноді мені здається, що ти дитина».
«Штампи, Кіме. Стереотипи. Ти мене боїшся — твоя свідомість захищається, ти шукаєш у мені маленького й слабкого. Щоб хоч якось зі мною примиритися».
— …голий король. Так, він зняв два-три сильні фільми, але ця остання його прем’єра — це так убого…
— …про цього типа, він талановитий, йому б хоч крихту смаку…
— …щільний текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!
«Пандеме, навіщо ти?..»
«Щоб світ був такий, як має бути».
— …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей — у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Марга-рита…
«Пандеме!»
«Що?»
«Ти читаєш думки?»
«Я присутній при їхньому народженні».
— О Господи, — сказав Кім пошепки.
Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.
* * *
— Чудова ніч, — сказала Ярина. — Зовсім весна.
(Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)
— Вітру нема, — сказала Ярина. — Якби не так пізно — я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?
Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…
Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.
(Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)
— Повернусь і викличу таксі, — сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.
(Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе — наодинці з собою!)
— Нам пощастило, — сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: — Ти що, п’яний?
(Невже все це — породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)
Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.
— Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? — Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.
Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.
— Кіме Андрійовичу, добрий вечір! — привітався Пандем.
— Добрий, — глухо сказав Кім.
— Ми грали у футбол, — пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. — З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.
— А-а-а, — Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. — Ти ще прийшов увесь брудний…
— Так, — сказав Кім.
«Ярина мене теж бачить».
— Так, — повторив Кім.
— То ми сусіди? — запитала Ярина.
— Майже, — хлопчик усміхався. — Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.
— Може, це небезпечно — так пізно вертатися додому?
— Та яке небезпечно! Де там!
«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»
Автобус причалив до чергової зупинки.
— До побачення, — сказав Пандем.
— Симпатичний пацан, — сказала Ярина,
