Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Нічого, — сказав він обережно. — Машину розбив.

— Машину… — вона провела рукою по обличчю, потім торкнулася свіжого садна в нього на щоці. — Ти?..

— Тільки подряпини…

Вона подивилася на стелю — чи то коротко дякуючи, чи то запитуючи про щось.

— Не переживай, — Кім обережно її пригорнув. — Машина — дурниці, залізо…

— О Господи, — сказала вона ледь чутно.

Березень був дуже теплий.

Кімового шефа висунули на Державну премію. З інших клінік подібного профілю надходили невиразні, проте незмінно оптимістичні новини. Раптова позитивна динаміка більше нікого не дивувала; власне, лікарі тепер потрібні були тільки для того, щоб розшифровувати графіки та описувати знімки. «Ми спостерігачі біля конвеєра», — говорив Кімів колега із сусіднього відділення, однак у словах його не було гіркоти. Йому — колезі — і раніше випадало бути безсилим глядачем, тільки тоді конвеєр тяг пацієнта у страждання й смерть, а тепер — у здоров’я й життя; колега, як і раніше, не розумів природи чуда, проте сподівався, як і багато хто, що великої шкоди від нього не буде.

Кім Андрійович не здивувався, коли серед його знайомих, близьких і далеких, не знайшлося таких, хто знав би підлітка років п’ятнадцяти, схильного до фантазій і нічних самотніх прогулянок, який придумав собі самоназву Пандем.

Тим часом Яринині аналізи були спокійні, мов статуя сплячого ангела. Жодного натяку на патологію; Ярина, проте, скочувалась у депресію, і з кожним днем дедалі швидше. Якщо до події на слизькій трасі Кімова дружина просто нервувалася перед пологами, то незабаром після аварії стала потрібна консультація фахівця. Прогулянки, трави, обтирання, усунення стресів (наскільки це можливо) — усі приписи турботливої тіточки з молоточком було виконано в повному обсязі, однак Ярина й далі лишалася похмурою, нервозною й замкнутою.

Вона чесно боролася з собою. Намагалася працювати. Годинами крокувала по паркових доріжках. Ховала від Кіма сльози.

— Це біологія, — казала вона. — Усього-на-всього хімічні процеси в моєму мозку… Передпологовий психоз. Нічого особливого. Тут душно, відчини кватирку…

Кім узяв відпустку. За нинішньої ситуації в клініці це було неважко.

— Говори, — просив він щоразу, коли Ярина знову провалювалась у свої страхи.

Їй було ніяково. Він її майже примушував.

— Я винна в тому, що Вітя…

Вітею вона називала їхнього першого сина — того, що народився мертвий.

— Дурниці.

— Коли я його носила… Я тобі не казала… Але в мене було напрочуд чітке відчуття, що світ збожеволів. Що нас оточують чудовиська, що майбутнє складається з самих тільки катастроф. Не кажи мені, що це психоз, я сама прекрасно знаю. Я думала: от дам я життя новій людині, безпорадній… Аж тут війна. Або чума. Або ще якась напасть. Куди я його випускаю, навіщо? Мені було дуже важко виплутатися з цих думок. Я намагалася. Борсалася, слухала музику, уявляла собі квітучий сад і як ми з Вітею по цьому саду гуляємо. Та він усе одно завмер… Я питаю себе: може, він почув? Не кажи мені, що це марення, я сама тисячу разів казала… собі. Я чесно намагаюся бути сильною. Але після того випадку з аварією… Брешу, ще раніше… У мене з’явилося відчуття, що все повторюється. Що я знову боюся. Подивись навколо… Подивись телевізор… Подивись на людей на вулиці — у них же обличчя сірі! А він — він чує мої думки. Кіме, я це тобі не для того розказую… Ти не думай, я боротимусь. Я думаю про нашого хлопчика, уявляю, який він буде здоровий, щасливий і як я горло перегризу кожному, хто хоч на крихточку його скривдить… Кіме?

Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву — вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…

Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно — без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління — надовго. Хоч би на кілька днів.

Іноді так і бувало.

Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.

— Погуляй, — сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. — Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?

Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.

Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.

На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати — по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.

Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

…Але ж