Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ти — божевільна комп’ютерна програма? — невпевнено запитав Кім.

Пандем розсміявся — веселий школяр, приємний дев’ятикласник з порядної родини:

— Я — парова машина нового покоління. Штучний хлопчик на діодах і транзисторах. Матеріалізована ноосфера. Ошаліла програма, розумний вірус, та хоч як мене називай, я з усім погоджуся й не ображуся… Слухай, Кіме. Тобі лишилося пройти дуже небагато. Ти повіриш мені і… і заспокоїшся.

— Нащо тобі треба, щоб я повірив?

— Бо я хочу порадитися.

— Зі мною?!

— Не тільки… За минулі кілька днів я приголомшив своєю присутністю два-три мільйони душ по цілому світі. Різних людей, та переважно скептиків. Усі вони тепер проходять свій шлях, дехто вже пройшов… Вони — острівці, насіння, навколо них наросте знання про мене, як наростає нова шкіра навколо підсаджених на рану клаптиків. Двадцять дев’яте лютого не повториться. Тепер я став розумніший…

— Скільки тобі років? — запитав Кім, здригаючись од раптового здогаду.

— Я дорослішаю, — тихо відгукнувся Пандем.

— Скажи, — Кім облизнув губи, — ти міг би… просто скасувати вибух? Або щоб машина взагалі не перекидалася? Міг би?

— Міг би, — Пандем спохмурнів. — Але ти вже мені пробач… У тебе занадто здорова психіка, занадто впевнені погляди на те, що буває й чого не буває. А після аварії твоя впевненість попливла, картина світу ненадовго розмилась, і в цю картину зміг пролізти я, і ти не встиг пояснити собі, що мене не буває… Розумієш?

Кім довго дивився на нього. Потім простяг руку; за сантиметр од Пандемового плеча рука здригнулася, завмерла. Кімові довелося докласти зусиль, щоб змусити себе торкнутися підлітка.

— Це форма, — м’яко сказав Пандем. — Мені не обов’язково мати людське тіло. Просто так зручніше.

— Тобі?

— Тобі, — Пандем дивився на Кіма, як і раніше, весело й щиро. — Людина розмовляє з людиною. Це природно.

Клініка була порожня. Перед телевізором нудьгували медсестри; прибиральниця ліниво водила ганчіркою по підвіконню. Двері в палати були розчинені навстіж — в усі, крім двох-трьох останніх, де й досі ще перебували хворі: або занадто недовірливі, або схильні зловживати увагою доглядальниць та родичів.

Дорогоцінна апаратура мовчала. Лабораторія не діяла. Більша частина персоналу подалась у відпустки, менша сиділа по кабінетах, безцільно перекладаючи папірці.

Один тільки завідувач був при ділі. Він дописував монографію, і дику — ненормальну — швидкість створення такої фундаментальної праці пояснив не кокетуючи:

— Перегони, хлопчику. Хто перший опублікує дослідження — той одержить усе.

Кім дивився на стосик роздруківок з діаграмами та графіками. Хто-хто, а шеф залишався при своєму розумі. Шеф був справжній, звичайний, звичний, як вода, що шукає дорогу вниз. Шеф перетравлював чудо, немов великий ходячий шлунок, засвоював, перетворюючи на джерело благ; шеф був непрямим доказом реальності Пандема. Одним з доказів.

…У тісній кімнатці, відведеній під архів, пахло дивно й тяжко — наче все повітря клініки, колишнє повітря, просочене болем і неміччю, зібралося тепер тут, спресувалося навколо старих шаф, зайнявши останню лінію оборони. Папка під назвою «Прохоренко» вже встигла вкритися шаром пилу.

Кім сів за канцелярський стіл, над яким нависала хірургічно-яскрава лампочка в білому, наче ковпак медсестри, абажурі. Різке світло впало на списані аркуші, описи досліджень та результати аналізів; Кім витяг з-під паперів рентгенівські знімки.

Оце перший, зроблений півроку тому в районній поліклініці.

Оце другий — через півмісяця в міській лікарні. Це третій, зроблений при обстеженні в їхній клініці; пухлина розростається зі страшною швидкістю, не лишаючи надій.

Оце два останні — другий було зроблено тому, що Кім не повірив першому.

Кім потягся, щоб відчинити кватирку. Сперте повітря архіву тиснуло на нього, як лікарняна подушка.

«Систематизоване марення — струнка логічна система, що пояснює причини й механізми виникнення того чи того явища. Відпрацьована в дрібних деталях, тому зовні правдоподібна. Як і будь-яке марення, не піддається корекції, однак завдяки своїй суворій логічності має властивість інфікувати навколишніх. Систематизоване марення найчастіше має застарілий характер і складається багато років. На відміну від хаотичного або ситуативного марення, внутрішньо несуперечливе».

Вранці (п’ята нуль три на дисплеї електронного будильника) Кім обережно виліз з-під ковдри й намацав ногами капці.

Ярина спала. За минулі кілька днів її депресія й страхи, слава Богу, майже стихли.

Кім пробрався на кухню й притулився лобом до темної шибки. Унизу, у дворі, світили жовті ліхтарі. їхній відблиск лежав на білому боці холодильника, на циферблаті місячного годинника, тепло підсвічував звичні обриси й деталі дому, як уявляв собі його Кім і яким він потрібен кожній людині.

Приснилося, подумав Кім. Сон. Усе приснилося. Геть. От і ранок…

Він відкрив холодильник, вийняв пакет з яблучним соком. Узяв на полиці склянку; сік був холодний, такий холодний, що аж у зуби заходило.

— Я не сплю, — сказав він уголос.

— Авжеж, — тихо відповів Пандем.

Кім обернувся. Пандем сидів на стільці коло вікна, на тому самому місці, куди Кім посадовив гостя в його перший — після аварії — візит.

Кім обережно поставив склянку на край стола. Подивився, як скочуються по стінках останні краплинки соку, як утворюють на дні маленьке недопите озеро.

— Ти реальний?

— Питання про реальність навколишнього світу, — Пандем усміхнувся, — не розв’язане й досі. Ні в психіатрії, ні у філософії. Влаштуємо диспут?

— Якщо ти реальний — де межа твоїх можливостей?

— Уже далеко, —