Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Пандем.
Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.
На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.
— Зникни, — одними губами попросив Кім.
Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення — перекручене, наче в кривому дзеркалі.
Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:
— Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.
— Я сам, — швидко заперечив Кім. — Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.
— Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, — повагавшись, сказала Ярина.
— Невже? — Кім як умів, удав здивування.
— Кришечку загвинчуй, — Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. — Вони ж випаровуються й смердять.
— Ага, — сказав Кім і одвів очі.
* * *
Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші — похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну — що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день — отже, цілий світ марив…
В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.
— Вибачте, — сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.
І підняв очі.
Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.
Кім сахнувся.
Очі Прохоренкові змінилися — він упізнав Кіма.
— Здра-астуйте, — сказав, наче проспівав. — Радий ба-ачити…
— Діду, — сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. — Я виберу синенький і отой жовтий.
Кім стояв, не знаючи, що сказати.
…Фахівці, які добре знають свою справу. Для них пацієнти були номінальними людьми, тілами, механізмами, записами в історії хвороби, зборами аналізів та діаграм. Співвідношення смертей і ремісій залежало від удачі і від професіоналізму. «До цього не можна звикнути», — говорив колись молодий ще Кім-початківець, і його колега, хірург-золоті руки, мружив холодні уважні очі: «Можна. Треба».
— Я теж радий вас бачити, — сказав Кім. — Я теж… Вибачте.
І поспішив геть. Легкодухо втік.
«Пандеме…»
«Так, Кіме», — голос усередині голови.
«А, чорт… Хай тобі грець…»
«Поверни ліворуч у скляні двері, там бутик, кабінка для примірювання за жовтою Шторкою, візьми будь-який светр, сховайся в примірювальній, поговоримо…»
Важка тканина закрилася, відрізаючи кабінку від безлюдного відділу дорогого одягу. У високому дзеркалі Кім побачив своє незнайоме лице — бліде, з дуже тонкими білими губами; опустився на шкіряний табурет, поклав на коліна синій, мов небо, светр — на три розміри менший, ніж міг би на себе натягти.
…Чи міг він знати, що за дверима ліворуч — саме цей бутик? Теоретично — так… Знав, та забув…
«Ти нервуєшся. Ти починаєш у мене вірити. Твоє уявлення про світ пливе».
Пандемів голос звучав усередині голови. Кім знову подивився на себе в дзеркало; засміявся — тихо, щоб не бентежити продавщиць. Боже мій, і це чоловік, хірург…
«Це нормальні людські реакції, Кіме. Під шаром твого страху й невіри є радість, природне почуття при думці про те, що хтось повинен був умерти, однак не вмер, а живе».
«Пандеме…»
«Хочеш, допоможу тобі вибрати сестрам подарунки?»
— Ти?! — запитав Кім занадто голосно. Аж продавщиця неподалік примірювальної перестала шарудіти поліетиленом і підозріло затихла.
«Авжеж, я. Чого ти дивуєшся?»
* * *
Кімова сестра Олександра вийшла заміж у шістнадцять років і школу закінчувала екстерном; по п’ятницях (а іноді й по вівторках) заміжня Саша ходила в школу замість сестри Лери — у п’ятницю були здвоєні уроки літератури, яку Сашка обожнювала, а на вівторок завжди випадала здача фізкультурних нормативів. Кім знав, що «літераторка» прекрасно розрізняє близнючок, а от «фізкультурник» — ні.
Сашин чоловік був старший за неї на рік і після школи вступив у військове училище. Характер у нього був жахливий — у перші місяці після Сашиного заміжжя Кім не раз бився з майбутнім офіцером, розривав з ним стосунки назавжди — і знову, зціпивши зуби, мирився. Сашко (а імена в юного подружжя були однакові) ніби поставив собі за мету робити все навпаки і всупереч; його батько, процвітаючий адвокат, мостив синові м’яку дорогу на юридичний — той з насолодою не послухався й пішов у казарму. Кімові батьки переживали за дочок, Сашкові батьки приходили просити за сина пробачення, сама
