Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Юлька хотіла мовчати, поки мати перша не викладе карти, але цей новий погляд нервував її, і зрештою вона не витримала:

— Та що сталося?

— Давно ти безпандемна? — якимсь далеким голосом запитала мати.

— А ти ніби не знаєш!

— У школу не ходиш?

— У мене індивідуалка… Ти ніби не знаєш!

Мати мовчала, не зводячи з Юльки твердих вивчальних очей.

— Що сталося? — повторила Юлька, намагаючись, щоб голос пролунав насмішкувато.

— Я говорила з твоїм батьком, — сказала Вікторія Вікторівна.

— Що?!

— І він цілком зі мною погодився.

— У чому?

— У тому, що ми занадто захопилися власними проблемами й перебільшили твою дорослість. А Пандем…

— Що-о?

— Помовч, — Вікторія Вікторівна поморщилася. — Що за дурнувата звичка перебивати через слово… Отже так, Юліє Олександрівно. Я, як твоя мати, з цілковитої згоди твого батька заявляю тобі, що твоє безпандемне життя закінчилося. Зараз ми поговоримо — і ти підеш в альтанку.

Юлька мовчала. Вона чекала чого завгодно, але не такого дикого повороту подій.

— Власне, це все, — повідомила Вікторія Вікторівна після невеликої паузи. — Де ти вчитимешся і за якою програмою, коли в тебе буде практика й коли іспит — ви вирішите з Пандемом, я в цьому все одно нічого не розумію… По-моєму, ці вживлені волосинки тебе спотворюють. Подумай про нову зачіску.

— Стривай, — повільно сказала Юлька. — Я все думаю, ти жартуєш, чи як? Я, виходить, уже не вільна особистість? Не член суспільства? Чого ти мені вказуєш, що робити? І чого це я повинна тебе слухатися? І чого мій статус «без Пандема»…

— Я твоя мати! — різко сказала Вікторія Вікторівна, і очі її стали негарного сталевого кольору. — А ти — дитина. І залишишся дитиною, поки не складеш ініціаційний тест.

— Відколи це… — почала Юлька. І раптом зрозуміла.

Її приятель Панчо, чотирнадцятилітній веселун, що якийсь час викликав у ній дуже теплі почуття, тиждень тому десь пропав. Ходили туманні догадки, що він відмовився від статусу безпандемного. А ще кілька днів тому з їхньої компанії зникли, не прощаючись, дві буйні дівчини…

— Це війна, — сказала Юлька крізь зуби. — Дядько Пан розв’язав проти нас війну. А я ще сміялася, коли Булька сказав… Раз неповнолітній — значить, усе одно що раб. Річ. Усіх, кому нема двадцяти, — під Пандема. Ну нічого!

Ще не розуміючи до кінця, що вона збирається робити, Юлька перестрибнула через напівпрозору огорожу, яка відокремлювала кімнату від веранди, як була, босоніж пробіглася по траві й стрибнула на ворсисте покриття доріжки.

Мати, можливо, щось крикнула вслід. Було б природно, якби вона крикнула. Юлька все одно не чула — чи то вітер свистів у вухах, чи то стугоніла-бухкала кров.

Перескакуючи з доріжки на доріжку, вона добралася до швидкісної смуги й там сіла, обхопивши коліна руками. Швидкісна смуга огортала район кільцем; колись Юлька вмовляла матір оселитися саме тут — в інших районах застарілі ескалатори давно демонтували, побудували платформи земля-повітря та інші нудні прибамбаси, а незабаром, кажуть, влаштують і портали…

Юлька замружилася. Портал — це ж знущання над самою ідеєю подорожі. Ступнув — і дорога закінчилася… Отже, ні руху, ні вітру, взагалі нічого…

Навколо були якісь люди. Переходили з доріжки на доріжку, постійно з кимсь говорили по внутрішньому зв’язку. Юлька міцніше стисла зуби, активізуючи переговорник.

— Так? Я слухаю.

— Діду, — сказала Юлька. — Привіт.

— Привіт,-— сказав Сашко. — Давно не дзвонила.

— Ти чув новину?

— Чув.

— Хто тобі сказав?!

— Пандем. Я в альтанці.

— В альтанці?! Діду, скажи йому, що я не піду. І ніяких йому іспитів не складатиму.

— Отже, тобі сказала мати, — у дідовому голосі Юльці почулося дивне задоволення.

— Так, а хто ж іще?

— Отже, твоя мати нарешті згадала, що це вона тебе народила, а не Пандем…

— То й що?

— Це для тебе «то й що», а для декого — дуже важливо… Ти де?

— Їду.

— Куди?

— А нікуди, просто так… Може, до тебе.

— Приїжджай, — легко погодився дід. — У мене велика зручна альтанка.

— Що?!

— …От і поговоримо втрьох. Ти, я й Пан.

— Я ж сказала, що не піду ні в яку… Діду, я на тебе надіялась! Ти, це ти… Я думала, ти!..

— Припини істерику,— жорстко сказав Сашко. — Якщо ти виростеш такою ж безвладною неврастенічкою, як твій батько, то я вважатиму себе подвійно винним…

Дід затнувся. Здається, Пандем йому щось сказав. Напевно, щоб не казав Юльці, що в неї поганий батько…

Вона обірвала зв’язок, не прощаючись. Стрічка ледь відчутно тремтіла; Юлька зазирнула за прозорий щиток, котрий прикриває пасажирів од вітру. Антенки на її скронях задерлись, підхоплені потоком, аж трошки заболіло…

— Алло, тату?

— Юлю? Привіт, я…

— Бувай, тату. Зі мною все добре.

Відбій. Блокування викликів.

Час минав. Пасажирів меншало; море вогнів праворуч і ліворуч то випливало з-за крон, то знов ховалося. Стрічка з сидячою Юлькою описувала вже десяте коло; її образа й злість догоряли, змінюючись на порожнечу і втому. І десь там, глибоко в душі, лежала зручна думка, до якої ще треба було докопатись. На яку варто було наважитися, і Юлька вже знала, що подумає це, але все чекала й відтягувала. Стрічка — мов вічний двигун, Юльку ніхто не підганяє, вона може сидіти так роки