Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Та через те, що я хотів тебе таким бачити, думав Кім. Цинік побачив у тобі циніка, мусульманин — мусульманина… Очевидно, рибалка побачив у тобі рибалку… Добре, що ти мовчиш, Пандем. Добре, що я не бачу твого лиця.
Мета твоя… А чого ми вважаємо, що в тебе конче має бути мета? Хіба є мета у світового океану? Чи в зоряної системи? Якщо є, то ми не здатні її усвідомити…
Я згадую себе, думав Кім. Двадцять п’ять років тому, коли ми сиділи на нашій крихітній кухоньці й розмовляли. Я тоді не міг умістити тебе в свідомості. Ця різниця масштабів вводила мене в ступор. Пам’ятаю, я дуже боявся, щоб ти не почав порпатись у наших головах, модифікувати направо й наліво… А ти вже тоді знав — якщо це слово можна до тебе застосувати… Знав набагато більше, ніж я знаю тепер, бо ж я знаю тільки дрібку цієї великої й некомфортної правди… І все одно я розумію, який смішний був той мій страх. Я боявся модифікації, бо сприймав тебе як міг — за трафаретом… Величезна людина з величезною владою. Суперкомп’ютер, який бажає добра.
Не знаю, де я підчепив цей образ — могутньої істоти, яка чинить добро й тому особливо небезпечна. З книжок? З кіно?
А тепер виросло покоління, яке вимагає в Пандема модифікації. Знаєш, скільки часу в мене пішло, щоб переглянути Нікасову статистику… Я не впевнений, чи можна довіряти результатам його експериментів, але його статистика — ого… Ти знаєш, що дев’яносто відсотків нинішніх безпандемних пішли від тебе — їм здається, що вони пішли — коли ти відмовився модифікувати. Шурко ображається на тебе… Шурко, якого я знав як упевненого, гармонійного, рішучого чоловіка, мужчину… Він не може пережити внутрішнього дискомфорту! Як для маленького Мишка біль від розтягнутих зв’язок здається кінцем світу… Це й справді боляче, але ти ж знаєш, Пандеме, у якій клініці я працював і що бачив на своєму віку… Я був тоді Шурковим ровесником, мені було ледь за тридцять…
Я все-таки говорю з тобою, як з людиною. Мені доводиться зупинятися й казати собі: перед тобою бездушна стихія, система… Світовий закон… Що ти таке, Пандеме, ніхто не знає й досі…
Так-от. Коли ми сиділи тоді на нашій з Яриною кухоньці… Ярина… Ні, ти бачиш — я не ображаюся на тебе. Це було наше спільне рішення… Коли ми сиділи на кухні, а Ярина спала в сусідній кімнаті… Вибач, мені треба відволіктися. Подумати про щось інше.
От, наприклад, Нікас. Я прекрасно розумію, що всі його викладки треба ділити, так би мовити, на шістнадцять. Він каже, що однієї своєї мети ти вже досяг: ти одібрав — і проростив — пригорщу зерен і тепер закинеш їх на космічному кораблі кудись у новий ґрунт… Що учасники Першої космічної — одні з небагатьох, хто поєднує в собі гармонію жителів раю чи життєву силу вирослих у джунглях підкидьків… Виходить, у тому далекому новому людстві, яке ти, селекціонер, організуєш, будуть і мої гени… Мені пишатися?
І Яринині гени…
Нехай, не будемо про Нікаса. Скажи: невже тоді, коли ми сиділи на кухні двадцять п’ять років тому, ти не передбачав обвальної інфантилізації людства? Цього нестримного прагнення до внутрішнього комфорту? Не можу повірити. Думаю, ти прекрасно знав те, що тепер знаю я: людство, як воно є, пристосоване для існування в трагічному світі. У тому, який був у нас до твого приходу. Ми всі мріяли про комфортний світ… І тому так радісно кинулися за тобою. І одержали нагороду… Наш світ повністю пристосовано для наших потреб. Трагедія зникла: лишилася в найкращому разі драма. Чи мелодрама. Пережитки колишнього світу — страх, ревнощі, сором, розчарування — заважають, як пісок у черевику. Наступний природний крок — нехай усі будуть щасливі. Щомиті. Спокійні й щасливі. Ти можеш це зробити вже тепер. Зараз. Секунду тому. Може, ти це вже зробив?
І Кім озирався, так, ніби гіпотетичні «щастя» й «спокій» уже кружляли навколо у вигляді білих та рожевих хмаринок.
Вважай, що я пожартував, думав Кім і навіть намагався всміхнутися. Дивовижна несправедливість, звіряча жорстокість світу, з якого ти нас витяг, виправдали б будь-яку модифікацію. Так, виправдали, кажу, що чуєш… Але ти обрав інший шлях. Ти штучно створюєш перешкоди тим, хто зараз дорослішає. Щоб дати їм можливість розвиватись, а не просто рости. Ти повернув нам страх вибору… але не до кінця, бо, по-перше, ніякий вибір не фатальний, а по-друге, завжди можна піти в альтанку й спитати поради…
Ти знаєш, зустріч з Нікасом пішла мені на користь. Я по-іншому тепер дивлюся на Першу космічну… Я, батько, який проводжає сина у невідомість, де з ним може статися все що завгодно, де він довгі роки житиме в замкненому просторі й бачитиме небо тільки на стереоекрані… І я більше ніколи його не торкнуся… Сучасний батько сказав би: таж він сам цього хоче, отже, так йому краще, і нехай летить. А я не сучасний батько, і мені щоразу стає погано, коли я розумію, прокидаючись уранці, що час до старту скоротився ще на один день…
Але якщо він, виявляється, зерно, обранець, посланець… Що, мені має стати легше?
Розділ двадцять п’ятий— Нагулялася? — сухо запитала Вікторія Вікторівна.
Юлька Таміленко одразу ж виловила в материному голосі нові, досі нечуті нотки. Насторожилася:
— А що?
— Треба поговорити, — сказала Вікторія Вікторівна.
— Про що? — запитала здивована Юлька.
— Скажу, — сухо пообіцяла Вікторія Вікторівна. — Сядь.
Юлька сіла. Мати дивилась на неї новим, дивним, трохи страшнуватим поглядом.
