Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Небіж дивився на нього, і Кім не міг прочитати виразу його очей.
— Дядю Кім, — тихо сказав Мишко. — Я чогось не дуже вам вірю. Це, мабуть, погано?
Кім знизав плечима:
— Та ні… Тобі важко в таке повірити, ти народився на сімнадцятому році Пандема…
Мишко задумався. Занурений у себе, він зненацька став схожий на Лерку. Кім був вражений: як точно…
— Дядю Кім, — сказав Мишко пошепки. — Я записався на медицину. Пішов і записався.
— Що?
— Ну, ви ж знаєте, у нас запровадили новий курс… Я не хотів… Мені все це огидно, знаєте, неприємно… Але після того, що… Як я… з ногою, той… Одно слово, я тепер буду лікарем, — і він підняв на Кіма погляд, прямий і відчайдушний, з таким виглядом син міг би повідомити матері, що записався в камікадзе й виліт через півгодини.
— Чого ж так трагічно, га? — пробурмотів Кім, здивований і розчулений своїм незнаним досі племінником.
І знову — от нав’язливий жест! — повернувся до маленької альтанки.
Плаксивого хлопчика коло входу не було. Очевидно, він переборов себе й таки зайшов усередину.
Розділ двадцять четвертий— Погано, — сказала Олександра. — Значно гірше, ніж я думала, Кіме. Він навіть не намагається нічого змінити! Спершу він сидів в альтанці десять годин підряд, потім знов ліг спати й спить з перервами ось уже третю добу…
Вони сиділи в Олександри на кухні. У всьому її вигадливому житлі кухня була найвигадливіша, вона вражала уяву; поєднання площин і світла, ілюзій та покриттів, поверхонь, відблисків, полиць і потоків води дозволяло міняти режими сприйняття: тепло-м’який, бадьоро-яскравий і штук п’ятнадцять проміжних режимів. Крім того, в Олександриній кухні була змонтована свімуз-робота, внесена у світовий каталог (назва «світломузика» прийшло ще з тих часів, коли так називалося ритмічне миготіння лампочок. Олександра вела одну з найшанованіших у світі рейтинг-конференцій з предмету; в активованому стані її кухонна радість пожирала енергії трішечки менше, ніж середніх розмірів фабрика одягу).
Міні-ресторан у голографічних наліпках був представлений ворсистою хмарою за півметра над підлогою. На передній панелі беззвучно крутився анонс замовленого на завтра меню.
— І що каже Пан? — спитав Кім, дивлячись у стіну. В глибині її виднілися неясні примарні силуети — ілюзія, звісно, але як притягує погляд…
Олександра махнула рукою:
— Пан… По-моєму, Пан сам якийсь убитий. Тобто, — додала вона, побачивши, як змінився Кімів погляд, — якби Пан міг засмучуватись, я вирішила б, що він засмучений… вражений…
— Тим, що Віка пішла від Шурка?
— Тим, що Шурко цілковитий… ну я не знаю, як це назвати. Ти ж знаєш Шурка… хто б міг подумати, з ним ніколи не було ніяких проблем… Спокійний веселий хлопець… Таке враження, що росло здорове сильне дерево, по ньому один раз цюкнули сокирою — і воно зразу на бік…
— Ти з ним говорила?
— А про що мені з ним говорити? Зі здоровим дядьком? У нього дочка доросла… У дванадцять років безпандемниця… Це окрема розмова, Кімчику, ти вибач, я не можу все заразом…
Вона безцільно зазирнула в упаковку з-під морського салату, покрутила його в руках, ніби бажаючи переконатися, що вона справді порожня. Не дивлячись, кинула в ілюзорну глибину стіни; упаковка, зрозуміло, не долетіла, приліпилася до м’якого боку утилізатора, вповзла в новоутворений отвір, наче кріль у пащу удава; Кім спостерігав за нею, поки отвір не затягся.
— Я наче потрапила у візор, у мелодраму, — сказала Олександра. — Я розумію, коли від людини йде дружина — це трагедія… — вона затнулася. Раптом зніяковіла, відвернулася, прикинулася, що смужка на довгому нігті дуже її зацікавила.
— Продовжуй, — лагідно сказав Кім. — Ти ж знаєш — Ярина не кидала мене, я не кидав Ярину…
— Звісно, — Олександра сіла і встала знову. — Але Шурко! Розмазаний по стіні. Як медуза. Покинув роботу. Таке враження, що він у житті не переживав стре…
— А він і не переживав, — сказав Кім, згадуючи м’якого бородатого Нікаса. — Ну які стреси йому доводилось переборювати?
Олександра довго мовчала. Розглядала Кіма, наче збираючись написати його портрет.
— Він навчався, — сказала вона нарешті. — Йому легко йшла наука, але… я не можу сказати, щоб він так уже пасував перед труднощами. Волейбол, плавання…
— Дитячий світ, — пошепки сказав Кім.
— Що?
— Нічого, вибач, Сашуню… То що каже Пан?
— Пан каже, що… Кімчику, вибач за дурне питання, а ти сам не говориш з Паном? Узагалі?
— Говорю, — сказав Кім і відвернувся. — Тільки те й роблю, Сашунько, що з ним говорю. Знаєш… Іноді для цього зовсім не потрібні альтанки.
* * *
Його теперішнє життя було нескінченний діалог з Пандемом. Точніше, монолог з Пандемом; Кім розмовляв з внутрішньою тишею. Йому не потрібні були відповіді; на тій ділянці шляху, яку він проходив тепер, усі їх варіанти були доступні — як вишні, що звисали над головою в садку отця Георгія.
Я не можу не бачити в тобі людини, думав Кім. Ти сам продумано й точно увігнав у мене цей
