Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ну, заспокойся, — попросив Кім. — Розкажи мені, що сталося?

Хлопчик рішуче покрутив головою.

— Тоді скоріше йди в альтанку…

Хлопчик, як і раніше ридаючи, сповз з лавки. Розмазуючи по лиці сльози, поплівся по схилу нагору — там справді була альтанка, маленька, майже іграшкова, у вигляді ракети на старті. Кім бачив, як хлопчик зупинився коло входу, повагався, проте не зайшов, притулився до стилізованої дюзи й розридався з новою силою.

Невже Пан вилає його за мокрі ноги, подумав Кім. Не може бути. Там мало статися щось значно важливіше… Яка мала бути провина, щоб малий боявся йти в альтанку? Щоб одна думка про майбутню розмову вганяла його в істерику?

Чи він плаче про щось інше?

— Дядьку Кім…

Він обернувся.

Небіж Мишко стояв за два кроки. Він виріс на півголови з того часу, коли Кім бачив його востаннє. На спині й на грудях чорної шкільної курточки, на холошах і навіть ззаду в нього були нашиті клапті сонячних енергозбїрників. У нього «гралька» на солярній енергії, подумав Кім.

— Привіт, — сказав Кім. — Ти голодний?

Мишко похитав головою.

— Вип’ємо чогось? Поїдемо куди-небудь?

— Я не маленький, — сказав Мишко. — Мені поговорити…

— Як скажеш, — погодився Кім. — Сідай.

Миша повагався й сів на те місце, де дві хвилини тому ридав незнайомий малюк. Кім обернувся — так, той і досі не наважився ні зайти в альтанку, ні піти геть. Плакав коло входу, тепер уже беззвучно.

— Вам Пандем не сказав, про що я хочу… — почав Мишко.

— Пандем нікому не передає нічиїх думок, — повчально сказав Кім. — Не знаєш?

— Наміри, — сказав хлопчик. — Наміри — це ж не думки…

— Пандем нічого мені не казав, — зізнався Кім. Він міг би додати «…і вже давно», але, зрозуміло, не додав.

Мишко провів пальцем по сріблястій тканині енергозбірника. Спалахнула — і повільно згасла — світла смуга.

— А я чомусь думав, що ви знаєте, — сказав Мишко.

— Чому?

Мишко хотів щось сказати, та не наважився.

— Я не знаю, про що ти збирався говорити, — зітхнув Кім, порушуючи вимушене мовчання. — Напевно, про важливе?

— Я… — Мишко затнувся. — Виявляється… Буває так боляче… Я дізнався. На собі. Ми працювали в «сенсорному» режимі… Без Пандема дуже, дуже важко й небезпечно жити.

— Я знаю, — сказав Кім.

Мишко знову замовк. Над його схиленою головою вилася хмарка напівпрозорої мошкари.

— Я хотів спитати…

— Невже?

— Що?

— Питай.

Мишко зітхнув:

— Дядю Кім, а правда, що коли ви були мо… тобто двадцять п’ять чи тридцять років тому… будь-яка людина могла вмерти? Навіть дитина? Просто так?

— Ну не зовсім просто так, — повільно сказав Кім.

— Що, люди вмирали від того, що на них налетіла техніка, чи від хвороби, чи від… від електрики? Раз — і нема?

Кім Насупився. Якось, замолоду, він прийшов в інститут і побачив на дошці оголошень фотографію свого однокурсника в чорній рамці… Електробритва, ванна, калюжа на підлозі. Раз — і нема.

— Так, — сказав він поволі. — Не так усе було сумно, як ти розповідаєш, але раптово занедужати на невиліковну хворобу, або попасти під машину, або з’їсти, наприклад, отруйний гриб… Так. Це було.

Мишко тісніше сплів пальці:

— Як же ви жили, дядю Кім?

— Та отак, — сказав Кім, наче сам дивуючись. — Жили. Бували навіть щасливі…

Мишко мовчав. Кім знав, що головне питання поки не задано; отже, слова з племінника доведеться тягти, наче кліщами.

— Мишко… Щось сталося?

Хлопчик похитав головою. Хмарка мошкари про всяк випадок піднялася вище.

— Дядю Кім…

— Що?

— Ви, як були лікарем, працювали на «скорій допомозі»?

— На «швидкій», — поправив Кім. — На швидкій допомозі.

— І у вас була на даху ця… миготлива лампочка? І ви їхали під сиреною?

— Так.

Мишко глибоко зітхнув:

— Ви рятували людей… від смерті? Тобто вони вже мали вмерти, але ви скоренько приїхали — і врятували?

— Так, — відгукнувся Кім після паузи. Траплялося.

Мишко відхилився. Дивний вираз був у його блакитних, не-Лерчиних круглих очах — не жах і не замилування, а майже екстаз і майже священний:

— Ви їхали. На білій машині, — заговорив він уривчасто. — Під сиреною. І всі люди давали вам дорогу. Бо вони чули сирену й знали — це одна людина спішить на допомогу іншій! Щоб урятувати. Від смерті. Від болю… Дядю Кім, у вас було таке, таке життя! Ви були…

Він замовк. Його буйна фантазія вже сконструювала й забиту машинами вулицю минулого, і блискучий білий автомобіль, осяяний сполохами блимавки, і несамовите виття сирени, — і почувши це виття, приречена людина зітхала з полегшенням, розуміючи, що допомога вже їде…

— Усе це було не так, Мишко, — сказав Кім через силу.

— Що?

Небіж дивився на нього; Кім з подивом — і навіть з тривогою — побачив, що світлі не-Лерчині очі наповнились вологою. Сльози розчулення?

Він мигцем озирнувся в бік альтанки — чи рюмсає ще хлопчик перед входом? Хлопчик рюмсав.

— Усе було… не зовсім так, — сказав Кім, знов обернувшись до племінника. — Це була собача робота. Платили дуже мало. Ми приїжджали на виклик, і дуже часто виявлялося, що нічого не можемо зробити — чи