Пандем - Марина та Сергій Дяченко

До фінішу залишалася ще чверть етапу, коли прийшов біль.

Він не зрозумів, що відбувається. Він валявся на спині й репетував; що сталося з його ногою, не було сили розуміти, він знав тільки одне — він умирає просто тут і зараз.

— Каманський, ти що?!

— Нога… — стогнав Мишко, відчуваючи, що непритомніє.

— Ти підвернув! Ти вивихнув! Давай на фініш, там усе одразу мине! Давай!

— Я не можу! — кричав Мишко, розмазуючи сльози по лиці й не думаючи про те, що його бачить уся команда. — Я вми… раю…

Тоді цибата Олька, скреготнувши зубами, швидко стала навпочіпки, закинула його руки собі на плечі — і, насилу розігнувшись, потягла його на собі, як іграшковий Дід Мороз тягне червоний мішок з картоплею…

Коли вона, падаючи з ніг, перетнула фінішну лінію, біль, який здавався нестерпним, зник. Вийшовши за межі естафети, Мишко вибув з «сенсорного» режиму.

На столі лежала лялька, така схожа на справжню людину й при цьому така нерухома й така мертва, що від цієї нерухомості й мертвості Мишкові хотілося тікати стрімголов.

— Це пластнатурний муляж, — сказав Пандем. — Іграшка.

Мишко дивився, не відриваючись; розпростерта на столі фігура ніби ввімкнула в ньому чужі, злежалі десь у генах спогади. Він розумів, що це пластнатур, такий самий, з якого роблять м’ячі та сумки, — але підійти не наважувався.

— А згадаймо, що ви вчили про опорно-руховий апарат… Де в тебе гомілковостопний суглоб, ти пам’ятаєш?

Мишко нахилився. Торкнувся ноги, тепер байдуже-здорової, а там, на «сенсорі», вона просто-таки волала від болю.

— Приблизно… Я покажу тобі гомілковий суглоб на голограмці. І що сталося, коли ти підвернув ногу. І що зробив би лікар, щоб тобі допомогти…

— Я справді нікчема? — тихо спитав Мишко.

У великій шкільній альтанці нікого не було. Стільці вздовж стін, довгий стіл з огидним муляжем та Мишко Каманський, небіж хірурга.

І ще Пандем.

Два Кімові племінники були схожі один на одного, як їжак на шафу; життєрадісний чорноволосий Шурко годився в батьки повненькому й образючому блондину Мишкові. Кім був вражений, яким це дивом сестри-близнючки зуміли привести на світ двох таких різних синів; Шурковим батьком був Сашко, а Мишковим — невідомий донор. Якщо про Шуркове дитинство Кім знав свого часу майже все, то Мишко — а йому було вже дев’ять — залишався неблизькою, майже сторонньою дитиною.

Літо вже минуло, осінь ще не почалася. При повному безвітрі — і безчассі — Кім ішов центром міста, куди його викликав на зустріч незрозумілий небіж Мишко.

Під ногами пружинила коротко стрижена газонна травичка. Ледь відчутно здригалася земля — тоді з-за крон злітала закрита гондола якого-небудь транспорту; справа й зліва стояли, вкриті останньою запилюженою зеленню, стародавні адміністративні будинки — Кім пам’ятав їх ще поза лісом і поза травою, на допандемній лисій вулиці, на грандіозному проспекті, де туди-сюди гасали сотні машин на бензинових двигунах…

А я ж не вижив би, подумав Кім. Якщо мене зараз закинути «туди»… Від одного ковтка повітря задихнувся б і вмер. Сизі хвости, що в’ються за тушами автобусів… Це було чверть століття тому. А здається — триста років минуло.

По вузькій доріжці — метрів п’ять над землею, Кімові здалося, що прямо по верхівках дерев, — пролетіла велосипедистка. Сріблясті диски коліс пустили сонячний зайчик Кімові в очі; жінка у вільному світлому костюмі була дивно, разюче схожа на Ярину.

Він прекрасно розумів, що помилився. Та, що промайнула, була на двадцять років молодша. Ба більше — якщо зупинити рух, вимкнути вітер і погасити сонячні зайчики, жінка, що осідлала велосипед, узагалі не матиме нічого схожого з Кімовою колишньою дружиною.

Або не-колишньою.

Він одвернувся — тим більше що силует велосипедистки давно зник за кронами, — і став дивитися на воду. Жаби стрибали в ставок при його наближенні: злітали, розпластувалися в повітрі, пірнали крізь ряску, залишаючи по собі чорні віконця в зеленому плавучому килимі. Символ польоту, думав Кім. Який гарний і стрімкий — політ жаби…

На лаві коло самої води плакав хлопчик років чотирьох, причому плакав так безнадійно, як — Кім думав — люди на Землі давно не плачуть.

— Що з тобою? Скажи, що сталося?

Хлопчик на секунду підняв червоне мокре лице зі смужками сопель, розмазаних упоперек щік. Потупився знову.

— Мене звати Кім Андрійович… Що з тобою сталося?

Хлопчик дивився на свої ноги. Вони були вище колін мокрі, перемазані мулом, з налиплими лусочками ряски. Якийсь час хлопчик розглядав сандалії-«всюдиходи», яким од вологи ніякої шкоди не передбачалося, і потемнілі від води смугасті шкарпетки; потім перевів трагічний погляд на Кіма й розридався ще дужче.

— Подумаєш, — сказав Кім. — Через півгодини все висохне. Ти що, жаб ловив?

Хлопчик протяжно схлипнув і провів вказівним пальцем по верхній губі. Сопель і сліз од цього руху не стало менше.

— Чого ж ти плачеш?

Хлопчик не відповідав. Кім подумав, що давніше він напевно спитав би в Пандема, що сталося з хлопчиком… І Пандем би відповів… Або, що ймовірніше, заспокоїв би малого, перш ніж на нього натрапив би Кім. Так, у давніші часи таке було неможливо — заплаканий самотній хлопчик…

— Що з тобою? — повторив Кім і відчув роздратування. Як зрозуміти цього малолітнього бідолаху, якщо він тільки сопе й рюмсає? Як без Пандема зрозуміти того, хто наразі не здатний говорити розбірливо?

Не знаючи, що робити, Кім сів поруч на лавку. Хлопчик схлипував і