Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кирило, командир команди-суперниці, усе вирішив швидко й просто. Він завжди вирішував швидко й просто — Мишко давно вважав його Пандемовим улюбленцем; Кирило розділив свою команду на дві частини: поки сам він з помічницею ставив дослід, решта троє пацанів та здоровенна дівчинка успішно втримували всю Мишкову команду в дальньому від негатрона кутку.

Напевно, Мишко міг би боротися. їх було більше — шестеро проти чотирьох, вони могли б зім’яти заслін і хоч би зірвати несправедливому Кирилові дослід. Проте Мишко всі десять хвилин простояв на місці, голосно доводячи своїм і чужим, що битися за прилад не треба, що в будь-якій ситуації треба шукати компроміс, що вони прекрасно б устигли, якби домовилися між собою…

Кирилова команда одержала десять очок і повну перемогу, Мишкова — нуль очок і поразку Після короткої похмурої зміни всі пішли в шкільну альтанку, і там уже Пандем облаяв і Кирила, і його команду. Перемога, виявляється, була фальшива, насправді слушність мав Мишко, який не прийняв запропонованих Кирилом правил гри…

Ох, як Кирило тоді обурився. Він-бо звик чути від Пандема похвалу; забувши про здоровий глузд, він узявся доводити, що Мишко відмовився від боротьби не зі шляхетності, а з боягузтва. Мишко знав, що Кирило має рацію, і Пандем знав, що він має рацію; хлопці й дівчата з обох команд також схилялися до того, що Кирило має рацію, тоді Пандем несподівано всіх відпустив, крім Кирила, який зостався з ним сам на сам…

Треба сказати, що стосунки між Кирилом і Мишком після цього не зіпсувалися, навпаки — стали якісь спокійніші. Кирило навіть попросив пробачення, що обізвав Мишка боягузом; як би Мишкові хотілося, щоб Кирило вибачився до розмови з Пандемом, а не після неї!

Пандем майже щотижня знаходив за що похвалити Мишка, проте Мишкові здавалося, що хвалять його за якісь дрібниці. Коли настав час наступної практики, Мишко щиро повторив один раз випробувану знахідку: не став боротися за якийсь там необхідний ресурс, а цілу гру втовкмачував про необхідність компромісу; виявилося, що він помилявся. Виявилося, що в цій новій практиці якраз треба було боротися; Пандем надавав по вухах тепер уже Мишкові, і навіть обережне Кирилове втішання не могло підсолодити пігулки.

«Тобі треба самому себе будувати, — говорив Пандем в альтанці, — поки ти не досяг успіху в цьому будівництві, ти не бачиш себе, не усвідомлюєш свого права на внутрішній рух, ти боїшся навіть спробувати, а чого боятися, я ж з тобою… Пробуй!»

Мишко пообіцяв.

Сьогодні знов мала бути практика. Кожен одержав завдання в запечатаному пакеті; у кімнаті було дуже тихо, поки всі сиділи, втупившись у монітори. У самому завданні нічого особливого не було, це була спортивна естафета; Мишко не любив спортивностей, але «соціалки» його лякали значно більше. Найгірше з’ясувалося потім — виявляється, естафета проходитиме в режимі «сенсор».

Раніше Мишко думав, що такі завдання починаються в старших класах. Ну хоч би років з дванадцяти; він був обережний і рідко набивав ґулі чи, скажімо, ранився об колючі шипи. Щоразу після такої невдачі було дуже неприємно — кілька секунд, поки ґуля не зникала й подряпина не затягувалася; Мишко, зрозуміло, знав, що в допандемні часи подряпина могла боліти й кровоточити ледь чи не цілий день…

Ігри в режимі «сенсор» означали, що як ти поранишся, то рана болітиме аж до фінального сигналу. І ти при цьому ще повинен виконувати завдання!

— Я не розумію, навіщо це потрібно, — похмуро розповідав Мишко литкастій Ольці.

— Просто дивись під ноги, — легковажно відповідала Олька. — У мене сестра щоп’ятниці бігає в «сенсорних» естафетах і тільки один раз коліно подряпала.

Вони вийшли на старт, причому Мишко виявився цього разу в одній команді з Кирилом. За п’ять хвилин побудували стратегію — хто з ким побіжить і в якому порядку; спершу дистанцію мали пройти Кирило і Лів, потім Нарахіро й Леська, потім Мишко й Олька, потім іще три пари. Смуга перешкод була незнайома; два етапи, між ними нескладне завдання (Мишко й Олька повинні були активувати кліматоформуючу установку, принесену першою парою й складену другою). П’ятнадцять хвилин на дистанції. Усе.

Дали старт.

Кирило й Лів, як і очікувалося, все зробили чітко й повернулися на тридцять секунд раніше, ніж перша пара з другої команди. Леська напартачила зі складанням установки — Нарахіро довелося все переробляти, вони втратили перевагу й програли другій команді майже хвилину. Затиснувши в пітній долоні естафетну паличку, Мишко побіг услід за Олькою, яка обожнювала легку атлетику й тепер мчала попереду, наче на повітряній подушці, не торкаючись ногами трави…

Трава приховувала ями й вибоїни. Мишкові здавалося, що кожен крок озивається незвичним болем у п’ятах. Він дивився під ноги й ніяк не міг розігнатися; десь позаду — перед оглядовим екраном — його команда репетувала, підбадьорюючи й підстьобуючи, у навушниках дзенькали комарині голоси: давай! Давай! Каманський, натисни! Добре!

(Вони із задоволенням кричали б «швидше», «черепаха», а то й що-небудь образливіше, та це вважалося грубою психологічною помилкою. Усі в команді знали, що Мишка на дистанції треба хвалити — то аж потім, після фінішу, можна висловити все, що насправді думаєш про його фізкультурні чесноти…)

Олька вже перелізла через огорожу, проповзла під натягнутим дротом, перейшла по колоді неширокий басейн з брудною водою й добралася до кліматоформа; щоб його активувати, потрібні були дві — Мишкова та її — естафетні палички.

Низько натягнутий дріт смикав при проповзанні за штани ззаду — це було неприємно й принизливо. Мишко рив носом землю, а команда репетувала в навушниках, а Олька тупцювала перед кліматоформом, намагаючись якось викрутитися самій; тепер Мишка підганяли вже відверто обурені крики, і він легко перелетів через басейн і дуже швидко — просто напрочуд — здогадався, як треба запустити установку. Команда зааплодувала; тепер вони поверталися назад, продираючись крізь густі