Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Це погано, що він їх не знає?

— Якщо людина живе в невагомості, але не хоче, щоб у неї атрофувалися м’язи, — вона повинна тренуватися. Щодня.

— Тобто передбачається, що ці м’язи колись комусь знадобляться… Пандеме, навіщо ж їм медицина?

У герметично закритій будівлі було занадто багато фільтрів. Світло-, звуко-, вологоізоляція, ще якась ізоляція, від якої все, що перебувало за шлюзом входу, здавалося неприродно чистим, позбавленим відтінків. У якусь мить Кімові подумалось, що, може, будівельники «білої вежі» підсвідомо бажали відфільтрувати Пандема. Загородитися від нього пластами свинцю й бетонними плитами. Сховатися. Зрозуміло, що це було не так. Тут працювали солідні люди, для яких хованка — не спорт.

— А, Басистий, — сказав м’який чоловік у ретрокостюмі з великими кишенями на грудях. — Сергій Басистий. Я пам’ятаю.

— Я проводжу невелике… чорт, язик не повернеться назвати це дослідженням.

— «Невеликим» його теж важко назвати, — сказав м’який чоловік. На вигляд йому було років шістдесят; коричнева борідка з асиметричною сивизною посилювала його схожість на доброго мультичного гнома. — Ви намагаєтеся заново вибудувати стосунки з Пандемом, чи не так?

— Гм, — замість відповіді видав Кім.

— …Інакше навіщо вам знадобилося з такою енергією розшукувати людей, м-м, свого роду ідеологів безпандемного існування? Ні, не турбуйтесь, я знаю, що впертий тип Басистий не дає моїх координат кому завгодно… І Пандем теж нікому не дає моїх координат. Я не боюсь ні шпигунів, ні диверсантів, — м’який чоловік усміхнувся. — Пандем, як ви розумієте, втаємничений у наші дослідження… як і в усе, що відбувається на землі. Ходімо?

У маленькій кімнаті з матовими світлими стінами Кімові було запропоновано сісти на стандартний канцелярський стілець з вбудованим масажером. Функцію масажу Кім одразу ж вимкнув.

— Сфера наших досліджень, — серйозно сказав його співрозмовник, — єдина галузь, у якій людина-без-Панадема може нарівні конкурувати з рештою людського світу. Оскільки Пандем, як ми всі встигли помітити, нікому не допомагає в дослідженні себе самого… Що б ви хотіли почути?

— Пане Отіс…

— Можна просто Нікас.

— Нікасе… ви безпандемний?

— До речі, про безпандемників, — м’який чоловік знову всміхнувся. — Цей людський прошарок явно розпадається на два, так би мовити, потоки, два рукави… Перший, на жаль, численніший — найінфантильніші з породжених Пандемом інфантилів. Дорослі діти, які або знудилися в комфортабельній дитячій, або вчасно не одержали жаданої іграшки, а тому образились і пішли. Дуже цікава позиція Пандема стосовно таких… безпритульних. Він не може не розуміти, що кидати їх напризволяще для нього — все одно що дорослому вигнати шестирічного неслухняного хлопця вночі у ліс, де повно гадюк і вовків… Так, «шестилітці» під тридцять, проте психологічно він… ви розумієте… і гадюк досі бачив тільки на картинках. З другого боку, не дати такому маляті піти… можна тільки влізши до нього в голову й клацнувши перемикачем. Для Пандема це — нечесна гра… А він спортсмен, він хоче, щоб навколо були самі Олімпійські ігри…

М’який чоловік Нікас усміхнувся власному жартові й надовго замовк, потираючи свою нерівномірно рябу бороду. Кім терпляче чекав.

— Навіть я говорю про нього як про живу істоту, як про людину. Звичка… Ви ж у курсі, що реальний відсоток нещасних випадків серед «нижчих» безпандемників… представників першого, так би мовити, потоку… разів у п’ятдесят менший, ніж був би без Пандемового втручання? — лагідно запитав Нікас.

— Тобто Пандем їм бреше?

— Кіме, усякого свого нового працівника я насамперед відучаю говорити про Пандема емоційно й оціночно, ніби це ваш тесть чи сусід— Пандем не може «брехати». Як не може «брехати», наприклад, третій закон Ньютона… Пандем переслідує свою мету, використовуючи найдоречніші засоби. Все.

Кім мовчав.

— Бачите… Навіть найлогічніші, найхолоднокровніші люди з розвиненим інтелектом привчені Пандемом сприймати його як людину. Як надлюдину. Як етично орієнтовану істоту. Для цього в Пандема є набір досконалих інструментів, проти яких у людської свідомості немає зброї… Я кажу це вам тому, що ви належите до покоління, яке стало дорослим до приходу Пандема. Той, хто був тоді дитиною або хто народився при Пандемі, взагалі не зрозумів би, про що я.

— Мені здається, ви перебільшуєте, — повільно сказав Кім.

— Це тільки так здається, — Нікас усміхнувся. — Повернімось до наших безпандемних… Авжеж, Пандем продовжує їх страхувати — не тільки від смерті, а й од каліцтв, наприклад, або від дуже невдалих, гм, рішень.

— Тобто він модифікує їхню поведінку?

— Кіме, дорогий Кіме, ви боїтеся там, де немає нічого страшного, але справжньої небезпеки і під носом не бачите… Авжеж, модифікує. Він не може не модифікувати. З самого моменту свого, гм, «увімкнення», він модифікує щомиті. Де ділися, по-вашому, наркомани, алкоголіки, генетично запрограмовані асоціали? Ті, що тепер бешкетують у червоному шарі, — це якісь декоративні хулігани… Та що я вам розповідаю, ви жили в той час, ви пам’ятаєте, як багато було навколо людей-тварин… Я анітрохи не горюю через їхнє зникнення. Погано те, що людська природа, як виявилось, трохи впертіша, ніж можна було припустити… У певного числа цілком нормальних, психічно здорових людей потреба реалізації лежить за межами майстерні, лабораторії та волейбольного майданчика. Пандем володів інформацією про це з самого початку… Спрямувати природну агресивність у «правильне» русло — в цьому немає нічого особливого, ще п’ятдесят років тому в нашому дворі був спортклуб для важких підлітків… Але коли ця потреба накладається на просто-таки інфекційний інфантилізм… Отоді починаються процеси, ймовірність яких Пандем, очевидно, недопрорахував. Людина водночас безвладна й агресивна… Я, чесно кажучи, не пригадаю: а чи бував такий тип особистості в допандемні часи? Чи міг сформуватися цей лабораторний виродок?

Кім бездумно клацнув по сенсору канцелярського крісла. Невидимі пружні грудочки впилися йому в спину і в сідниці, по шкірі побігла приємна хвиля мурашок — почався масаж; Кім отямився й торкнувся сенсора знову. Крісло припинило масаж, зате стало нагріватися.

— Такі-от справи, —