Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ви проживете до глибокої старості, — сказав хлопчик.

— Так, — знову погодився Кім. — Є така прикмета.

— І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, — хлопчик зазирнув у свою чашку.

Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…

Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.

Хлопчик пив чай — наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник — це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.

— У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.

Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?

— Я слухаю, — сказав Кім.

— Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?

Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.

Двадцять дев’яте лютого…

— Пам’ятаю, — сказав Кім.

(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, — пробурмотіла вона. — Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»

«Голоси?» — перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)

Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували — поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…

— Авжеж, пам’ятаю, — повільно повторив Кім.

— Минуло два роки, — сказав хлопчик. — Що ж це було?

— Випробування психотропної речовини, — Кім з цікавістю розглядав гостя. — Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

— Ви в це вірите? — хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

— Ні, — Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

— А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

— Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? — знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

— Ні, — сказав Кім.

На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.

Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…

— Вони просто передумали вмирати, — зізнався він, зітхаючи. — Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.

— Я й не прошу пояснювати, — хлопчик знов усміхнувся. — Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.

— Пояснити? — Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.

Хлопчик не образився:

— У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…

Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…

Згодувати йому легенький транквілізатор?

— До речі… — сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. — А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?

— Ні, — сказав хлопчик. — Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.

— Що?!

— Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.

Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.

— Що, всі будуть здорові?

Хлопчик кивнув:

— Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.

— Він твій родич? Може, батько? Дядько?

— Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…

Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого — коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

— Як ти це робиш? — запитав нарешті Кім.

Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

— Та отак, — повторив він уголос. — Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…

— І… що?

Хлопчик дивився Кімові в очі:

— Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей — всезнання, всюдисущість і всемогутність…

— Так, — вирвалося в Кіма.

— Так, — хлопчик кивнув. — Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…

Годинник у