Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати — ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…
Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…
Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.
Кімові не варто було сідати за кермо.
Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.
О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом — і поспішив додому, хоч підмерзла траса…
* * *
— Нічого страшного, — примирливо сказав його рятівник. — Буває гірше.
У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.
Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.
Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…
— Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.
Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»
Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?
— У тебе немає мобільного телефону? — хрипко запитав Кім.
Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом — мов сонце крізь морську воду.
— Вона спить, — сказав хлопчик. — А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.
Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.
— Хто спить? — запитав він нарешті.
— Ярина Анатоліївна, — хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.
— Дякую, — сказав Кім, повертаючи мобільник.
— Нема за що.
— Ні… Дякую, якби не ти…
— Я зрозумів, — хлопчик осміхнувся.
Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко — на краю світу — голосила міліційна сирена.
— Як ти тут?.. — здивовано спитав Кім.
Хлопчик знизав плечима:
— Та так… от.
— Мотоцикл?.. Велик?.. Ти ж син Євгенії Яківни, так?
— Ні, — хлопчик зітхнув.
— А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…
У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.
* * *
Ярина спала. У головах горів нічник — Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.
Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.
— Чай питимеш? — пошепки запитав Кім. — Каву? Може… коньяк?
— Чай, — сказав хлопчик, подумавши. — Можна помити руки?
Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.
Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.
— Це важливо? — запитав його гість.
— Що? — Кім підвів голову.
— Те, що сталося, важливо? — спитав хлопчик.
— Так, — подумавши, сказав
