Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Вони в нас люди чи хто? Ляльки?

— Вони чоловік і жінка! Подружжя! Вони мої батьки і повинні жити разом! І не має значення, що їм там хочеться чи не хочеться!

— Від того, що вони не житимуть разом, вони не перестануть бути твоїми батьками…

— Пане, не каламуть воду… Ти мене любиш?

Той, хто дивився з екрана, моргнув.

— Так.

Сказано було коротко й лагідно. У Юльки мороз по спині пройшов: вона одразу ж повірила. Як вірила вже багато разів.

— Пане… Любий… Послухай мене. Тільки послухай. Ти ж це можеш зробити. Нікому не буде гірше. Буде краще! Нехай мама… Мовчи! Я все знаю, що ти мені скажеш. Але це особливий випадок. Ти визнай: я ж теж особлива дитина… Іншим хоч би що, нехай їхні батьки хоч на Полярній платформі… А я так не можу! Ну пожалій мене… Ніхто ж не дізнається, що ти відступив од цих своїх клятих принципів… Будь ласка!

— П’ятнадцять років тому, — глухо сказав Пандем, — інша дівчинка… Вона була трошки старша. Хотіла вийти заміж за твого батька. Вона його справді любила. І говорила дуже схоже… Тільки якби я тоді їй «підсудив», тебе не було б, Юль…

— Якщо ти мене не послухаєш, — сказала Юлька тихо, — виходить, я для тебе — ніщо.

— Це неправда. Юлько, ти для мене значиш дуже багато. Ти — це частина мене. Тобі треба не темний і не золотавий, а навпаки, біло-рожевий, дуже світлий відтінок лиця, і тоді ти зможеш добре міняти кольорову гаму очей…

Той, що дивився з екрана, простяг уперед руку; в руці було кругле дзеркало, і Юлька побачила в ньому своє віддзеркалення — зі шкірою, що світилася молочним світлом, з вишневими виразними очима — саме той ефект, який вона марно намагалася знайти в коробці з новітньою косметикою.

Юлька облизала губи.

— Я знаю, як тобі, — тихо сказав той, що дивився з екрана. — Твоїм батькам не легше… Подзвони батькові.

Юлька глибоко зітхнула. Труснула головою, ніби скидаючи ману:

— Я не розумію. Нам трьом погано — чого ти не можеш зробити добре?

— Бо ти людина і твої батьки люди.

— А люди, виходить, повинні мучитися? Людина — це той, кому погано?

— Людина — це той, хто має волю.

— А в моїй волі відмовитися від волі?

— У тебе дуже сильна воля, ти не можеш від неї відмовитися.

— Ти брешеш, — сказала Юлька й злякалася власних слів. Проте стеля альтанки не впала на неї і світ навколо не вивернувся навиворіт; вона подивилась у вічі тому, хто був по той бік екрана, і повторила тепер уже твердо:

— Ти брешеш! Або в тому, що мене любиш, або в тому, що не можеш нічого змінити!

Пандем мовчав. Дзеркало в його руці відбивало некрасиву, червону від злості, з перекошеним ротом, Юльку.

— Я для тебе всього-на-всього мураха в мурашнику, — сказала Юлька й знову почула у своїх словах дідові інтонації. — Якщо ти мене не послухаєш… я піду від тебе. Я більше ніколи з тобою не заговорю. Я стану «Без Пандема». Ти цього хочеш?

— Ні, — сказав її співрозмовник швидко, навіть занадто швидко, так принаймні Юльці здалося. — Я цього не хочу.

— Тоді це моє останнє слово! — сказала вона й підвелася. — Даю тобі один день на роздуми… Один день! Якщо завтра мама не подзвонить батькові — я не скажу тобі більше ні слова, ніколи! Зрозумів?!

Екран погас.

Якийсь час Юлька оторопіло дивилася на чорний прямокутник. Досі ніколи Пандем не йшов перший, ніколи.

Ярина Каманська любила свій ранок. О восьмій годині заводив пісню будильник — неголосну, обережну. Вона проганяла сон моментально й геть-чисто. О восьмій сорок вона виходила з фізкабінки гола, мокра, гаряча, ні про що не думаючи, крім майбутнього сніданку з чашкою гарячого тоніку.

О дев’ятій нуль дев’ять вона відчиняла двері альтанки й рівно о дев’ятій десять усідалася перед залізним дзеркалом у срібній рамі. Сьогодні, втім, вона прийшла на хвилину раніше; сіла, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивлячись на власне відображення.

Для жінки на порозі п’ятдесятиліття вигляд у неї був, мабуть, ідеальний. Овал лиця майже не змінився. Повіки досі були пружні. Негуста сивина у світло-русявому волоссі не старила, скоріше, додавала шарму. Ярина могла б народити дитину, якби захотіла.

— Доброго ранку, Пане.

Дзеркало потьмяніло. Замість Ярини в ньому відбився Пандем — іноді їй здавалося, що він такий самий, як був і п’ятнадцять, і двадцять, і двадцять п’ять років тому. А іноді — що він змінився; у кожнім разі, якби той, хто з’являвся в дзеркалі, був людиною, вона б не могла визначити його вік.

Пандем кивнув. Нічого не сказав у відповідь; це не була нечемність. Ярина звідкись знала, що їхні ранкові зустрічі — короткі — так само багато значать для нього, як і для неї. Можливо, тому говорили вони завжди мало.

Спершу вона не вірила, що Пандем пустить у хід свій план щодо альтанок. Потім сердилась. Потім впадала у відчай. Потім заспокоювалася, піддаючись на Пандемове вмовляння.

Потім — коли Пандем був уже тільки в альтанках — вона нічого не могла робити, їздила по місту нібито безцільно, а насправді — від альтанки до альтанки. Вона пройшла їх усі. І в кожній проводила не менше години; Пандем не дорікав їй і не соромив, він прекрасно розумів, що це минеться.

І минулося. Ярина втомилась. А потім — звикла.

Вона могла