Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Дурниці. Світ без смерті найбільше влаштовує людину. Ти сам казав.
«Так, я казав… Пам’ятаєш, як ти з Романчиком? Він був іще маленький? «Коли мельник помер, сини його поховали й почали спадщину ділити».
— Не пам’ятаю, — зізнався Андрій Георгійович. — Чорт, не пам’ятаю… стільки всього було…
«Шуркове весілля. Ти читав Романчикові казку».
— Ні, не пам’ятаю… Жаль. Пане… Ти все пам’ятаєш? Кожну секунду з мого життя?
«Так».
— Можу я тебе попросити… В останні хвилини нагадати мені щось… по-справжньому вартісне?
«Ох, Андрію, у тебе якийсь похоронний психоз, усе через цю дурну ідею встромити в пиріг вісімдесят вісім свічок…»
— Пообіцяй мені, Пане. Будь ласка.
«Бог з тобою, золота рибко… Якщо тобі так хочеться — прошу, обіцяю».
* * *
П’ять років тому Сашко Таміленко дізнався, що Пандем дозволив смерть. Необхідність цього — і готовність до цього — зріла рік за роком; Сашко був одним з тих подвижників, хто день за днем, нічого не боячись і ні на що не надіючись, підштовхував Пандема до цього кроку.
Коли стало відомо, що група альпіністів-екстремалів (два хлопці й дівчина), яка нещодавно голосно проголосила себе «без Пандема», у повному складі загинула на підступах до якогось піка, не такого вже й складного для сходження, Сашко вперше за багато років збагнув, що таке справжній шок.
Він знайшов у собі силу вийти в ефір і сказати всім, хто йому вірив, що це не дурна смерть, як багато хто вважає. Що це не ідіотська смерть і не самогубство — це подвиг людського духу. Будучи смертним, усе одно йти вгору — гідно людини. Усі помруть, сказав тоді Сашко. Важливо — як помруть…
Сашко одержав тоді багато відповідей, найрізноманітніших. Більша частина респондентів пропонувала Сашкові взяти власного сина й послати його в яке-небудь сходження «без Пандема». Звернення були дуже емоційні, та Сашко не дивувався. І не ображався, зрозуміло.
Усередині — в душі — він був уражений не менше, ніж усі ці обурені люди. Потрясіння обернулося першою за багато років розмовою з Пандемом.
— Вони що, довго вмирали? Просили в тебе помилування?
«Ні. На них зійшла лавина. Вони майже нічого не встигли».
— Майже?
«Хлопці згадали про мене. Дівчинка згадала про матір».
Сашко сидів на нерухомій каруселі посеред порожнього — п’ята ранку! — парку розваг. Срібні гравігондоли на страхових ланцюгах звисали, наче мацаки дохлого восьминога.
— Ти міг утримати лавину?
«Вона повинна була там зійти в ту хвилину відповідно до природних законів».
— Ти міг утримати лавину?
«Міг».
— Тоді чому?..
«Я їм пообіцяв, що не братиму участі в їхній долі ні за яких умов».
— І не міг порушити обіцянки?
«А ким вважають тих, хто порушує обіцянки?»
— Отже, ти повернув смерть…
«Я її не скасовував… Те, про що ти говориш, — то тільки право потрапити під лавину. І тільки для тих, хто дуже цього хоче».
Сашко подумав про Шурка. Вони давно не спілкувалися. Жили, ніби чужі люди.
— Виходить, я мав рацію. Ти визнав мою слушність. Ти — нехай побічно — визнав мою слушність, Пандеме…
«Три трупи — зате ти маєш слушність».
Сашко вдарив кулаком по срібному борту. Гондола гойднулася в повітрі.
«Так, Сашко. Людська особистість, виявляється, реалізує себе іноді непередбаченими шляхами… Тепер у них є ця можливість — не просто дертися на гору, не просто гойдатися на хвилях, не просто летіти за вітром… А радісно усвідомлювати, що на цьому шляху вони можуть здохнути. А за ними, наркоманами ризику, йде армія наслідувачів та шанувальників — тих, котрим ризик сам по собі не потрібний, але котрі прагнуть позувати, справляти враження, котрим треба бути особливими, нехай навіть у власних очах… До речі, ще місяць тому твоя внучка лаяла мене найгіршими словами за те, що я не забороняю полювання. Вона не розуміє, бачите, який мотив керує дорослим чоловіком, який убиває живу істоту для розваги… Діапазон, Сашко. У Юльки немає органа, щоб це розуміти. Але я ж розумію і тих, у кого такий орган є…»
— Отже, ти повернув смерть.
«Я давно з тобою не сперечаюся».
Тоді, п’ять років тому, в порожньому парку на нерухомій каруселі, Сашко відчув раптом себе порожнім і старим. Це було нове відчуття — до того ним володіла почергово то жага дії, пружна, мов дротяний чортик, то раптом туга пригинала до землі й вижирала нутрощі; обидві були звичні, обидві містили, власне, творчу силу і змінювали одна одну ритмічно, як день і ніч. Нове — порожнеча — змусило Сашка підняти очі до місяця і з жахом втупитися в білий диск, давно заселений ентузіастами.
— Навіщо мені жити, Пандеме?
«Не моє собаче діло. Думай сам».
…Після тієї розмови минуло п’ять років; Сашко жив, наче равлик у мушлі, гидливо відсторонившись од навколишнього світу. Йому не раз і не два пропонували знімати бойовики: по світі не стихала мода на візеокатастрофи, візеорізанину, візеокістколамалки. Сашко відмовлявся; єдиною людиною, з якою він хотів і міг спілкуватися, залишалась Олександра — вічно зайнята, іронічна й прохолодна, своя до кінчиків нігтів, вона розуміла Сашка куди краще за Пандема — так принаймні йому здавалося, — зате не лізла в душу і не бажала міняти ні Сашка, ні навколишнього життя.
А життя знову мінялося; сидячи у своїй шкаралупі, він помічав це
