Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Він узяв її долонею за лице. Ні, вона його не розлютила; навпаки, щось зворушливе було в її тривозі. Ті, на березі, просто верещали й кидали вгору панамки…

— Не бійся, — сказав він, усміхаючись. — Двічі не вмирати!

Цю стародавню фразу, що так його вразила, він любив вимовляти по ладу й не до ладу, вона щоразу діяла на нього, мов ковток крижаного пива в спекотний полудень.

Вони з Віктором залізли в човни, суддя дав команду, і незабаром Ліл, а з нею причал, а з ним увесь берег пішли далеко назад, завалилися за обрій, на щастя, вітер у той день був — тільки лови…

Він бачив жовте Вікторове вітрило, що йшло паралельним курсом. Звук вітру, звук вітрила, звук розітнутої води — і жодних інших звуків; чайки відстали. Ларс сидів на кормі, байдужий до палючого сонця, байдужий до всього, крім вітру.

До полудня на обрії з’явилась — і пропала — платформа житлового міста. (Перед стартом вони довго марудились, прокладаючи курс так, щоб якнайдалі обійти освоєні місця, щоб ніяких пасажирських трас, ніяких платформ і ніяких людей — щоб усе було чесно: море, Ларс, Віктор.)

Настав вечір. Сонце сідало в море, погідне й бронзове, немов голенька Ліл. Вітер трошки ослаб; Ларс повечеряв. Жовте Вікторове вітрило маячило так далеко, що без бінокля його годі було й розрізнити.

Віктор теж був безпандемник. Довше, ніж Ларс; Віктор обходився без Пандема три роки, власне, це його приклад — нахабний, брутальний… Вони зустрілись як вороги, потім відмовилися від ненависті, проте друзями так і не стали. Здається, Віктор чіплявся до Ліл. Ларс точно знав, що Ліл його відшила… Та мало хто чіплявся до Ліл… Принаймні цю регату вони влаштували заради себе самих, а не заради когось іншого. Вони були рівні — два чоловіки без Пандема в голові, смертні, проте повні любові до життя…

Мати вважала, що Ларс ідіот. Бажала йому вдавитися вишневою кісточкою й скоріше здохнути. Насправді, звісно, вона жахливо боялася, щоб з Ларсом нічого не сталося; сестра казала, що мати щодня благає Пандема пощадити її дурного синочка й не допустити його смерті…

Ларс усміхнувся. Ще чого; Розі-вітер, шестипудове бабище-байкер, на очах у п’ятнадцяти своїх приятелів — і Ларса серед них — влипла в мур на своєму «Судзукі», не вписавшись у крутий поворот. Розін мозок довелося відмивати ганчірочкою; з п’ятнадцяти свідків тільки двоє після цього лишилися безпандемниками — Ларс і ще один хлопець. Розі вмерла! Це було жахливо… і це було чудово, бо доводило, що Пандем не бреше.

…Спати не хотілося. Після півночі праворуч од курсу з’явився величезний екскурсійний новоплав-«підкова»; пройшов мимо, наче примара, наче посилана вогнями гора — беззвучно, залишаючи слід на воді…

Годині о четвертій ранку на заході стали зникати зірки. Знову посилився вітер — і перемінився так різко, що Ларс ледве встиг зманеврувати. Наближався світанок, однак небо темнішало.

Ларсові доводилось іти галсами, майже проти вітру. З’явився бортовий вогник — Вікторів човен; була вже шоста ранку, проте світанку не передбачалося. Здійнялася хвиля. Ларс закріпив вітрило і взявся за черпак.

Віктор підійшов зовсім близько. У напівмороку Ларс розрізняв його вітрівку — і світний напис, який з такої відстані неможливо було прочитати.

Грозовий фронт напирав, поблискуючи сполохами. Віктор прийняв вітрило раніше, ніж це зробив Ларс; тепер його човен лишився далеко позаду.

Ларс невдоволено подумав, що хтозна, куди його закине гроза. І хтозна, скільки днів знадобиться, щоб повернутися на курс; і що Пандем знав, звісно, точний прогноз погоди, але по-чесному не сказав. По-чесному, але от же ж гадство…

І одразу подумав: а чи немає злої волі Пандема? Зірвати регату, виставити приятелів дурнями, і нехай вони тиждень пруться до фінішу — на веслах…

І тут — накотило.

Ларс не вперше потрапляв у халепу. Йому здавалося, що він усе робить правильно; що треба вичекати, шторм угамується, у скрині захована пляшка доброго віскі, і, коли неподобство закінчиться, треба буде найперше відкрутити кришечку і…

Коли човен перекинувся, Ларс ще ні про що таке не думав. Перекинувся — то й перекинувся. Усе одно регаті кінець; можна буде посидіти на днищі, дочекатися, поки…

Звідкись несло холодною течією. Крижаною. Ларс знав, що це означає; безпандемний прогноз погоди не просто набрехав — він зрадив.

Три роки тому… розповідали в яхт-клубі… хлопці так само нарвалися… вони всі були не-одинаки, всі виплили, всіх відразу підібрав рятувальний катер…

Дихати ставало дедалі важче. Тіло було не тіло, а суцільна судома; пальці ще чіплялися за днище, але…

Ларс згадав, як врізалася Розі.

І зрозумів, що там, під ним — вода й вода, товща байдужої води, і лупаті риби, і слизькі скелі. Його тіло… що з ним буде, коли він, тобто Ларс… коли його внутрішня сутність витруситься, покине… як у старезних старих… старі вмирають уві сні… А йому доведеться вмирати наяву! Зараз! Такому молодому! А Ліл…

Ліва рука перестала коритися, і пальці розтислися.

А може, він і не вмре зовсім… Він же не вдарився об стіну, і його мозок ще при ньому… Він просто пливтиме, пливтиме спокійно, поки не припливе куди-небудь…

Перекинутий човен був уже за кілька метрів од нього. Крижана вода забилася в горло; Ларс тонув якось раз, але тоді все було начебто жартома, пацани його витягли…

Він не може дихати!

Він з останніх сил забив руками по воді. Голова на секунду виринула над поверхнею; величезна хвиля захлеснула — і потягла вниз, до риб.

— А… Не…

Судома. Ларс знову виринув; здається, стало світліше? Перекинутий човен — онде він, метрів десять пропливти… Що таке десять метрів для тренованої людини?

Нова хвиля — днище віддалилося.

І