Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Від Шурка пішла жінка, — сказала Олександра одного прекрасного ранку.
Сашко запитав себе, що він почуває з цього приводу, — і збагнув, що нічого. Люди давно живуть цілком автономно: разом, окремо — яка різниця. Немає ні економічної, ні психологічної, ні соціальної потреби для існування сім’ї: зійшлися, розбіглися…
— Хотіла з тобою поговорити, — сказала Олександра. — 3 приводу Юльки.
— А що з нею? — запитав Сашко по інерції.
— «Без Пандема», — сказала Олександра з такою виразною інтонацією, що він зрозумів одразу. Ні про що не питаючи.
Кімове зерно проросло.
Це була перемога. Це було свято, що винагороджувало довгі місяці невдач. Перше живе зерно, сконструйоване Кімом, було завбільшки як його голова й важило сорок кілограмів. Оце, нинішнє, було завбільшки як родимка в Ярини на передпліччі…
Він замислився всього на секунду.
Об’ємний екран мікроскопа відтворював кожен поділ кожної клітини. Механізм, вкладений Кімом у дрібний клаптик речовини, працював так, як хотів Кім. Заохочений спеціальним режимом усередині «колби», розвиток ішов у сотні разів швидше, ніж це буває в природі. Те, що виростало з зерна, не було ні рослиною, ні машиною — і водночас було й тим, і тим. Кім знав: якщо висадити зерно на поверхню планети із заздалегідь відомими характеристиками й покинути там без догляду — через час, порівнянний з людським життям, рослина-машина, розмножившись, створить на планеті атмосферу із заздалегідь заданими характеристиками…
Він вийшов на балкон, що спіраллю обвивав вежу лабораторії. По перилах ішов кіт; Кім закурив, не відчуваючи смаку сигарети.
— Кіме?
Спершу йому здалося, що його гукнули з-за спини. Тільки через секунду він зрозумів, що це виклик по телефону.
— Хто?
Розумна машина, вмонтована в його щелепу, навмисне говорила голосом, що різко відрізнявся від Пандемового. Кім сам так захотів.
— Віталій Кімович Каманський.
— Так.
Спів птахів.
— Тату?
— Привіт. Щось сталося?
— Ні, все в порядку.
— Як мама?
— Мама? — коротка розгублена пауза. — Нормально. Я їй зараз теж подзвоню…
— Що в тебе? Як справи?
— Чудово. Я пройшов у екіпаж.
Кім не одразу зрозумів:
— Дуже добре. Молодець. У який екіпаж?
— У перший екіпаж. До складу Першої космічної. Це точно.
— Стривай, — Кім оперся об перила; похилі, вони було ковзкі, Кіма тягло вниз. — Стривай… Ти мені не казав, що збираєшся в екіпаж!
— При-їхали. Я тобі це казав, по-моєму, з самого малечку. Як і мамі.
«Пане!!»
Тиша.
— Вітасику, нам треба зустрітися, — сказав Кім. — Сьогодні. Ти можеш?
— Сьогодні ніяк, що ти… Пробач, ніяк…
— Завтра? Коли? Нам треба поговорити. Негайно.
— Ну, може, завтра… Тату, по-моєму, ти щось не так зрозумів.
— Завтра, — сказав Кім. — Вранці. Я до тебе прилечу.
— Що питимеш? — запитав Сашко, приховуючи незручність.
— Пиво, — сказала Юлька.
На ній була намотана якась обтисла еластична ганчірка, яка поблискувала при кожному русі. З погляду Сашка, носити таке було б дуже незручно. З погляду Сашка, підліткові груди варто було б прикривати ретельніше. І величезні чоботи, завбільшки як відро кожний, на Сашкову думку, не цілком відповідали сезону.
Він відійшов до стола замовлень і добув для внучки літрове коркове барильце; Юлька відкупорила його вмілою рукою. Нічого, сказав собі Сашко. Дозволимо Пандемові подбати про дитинський метаболізм… Діти охоче п’ють дорослу гидоту, та хто хоч раз бачив, щоб діти п’яніли?
Юлька сиділа в «плаваючому» кріслі, Сашко стояв перед нею і не знав, як поводитися. Буркотливо-поблажливо, як дід з онукою? Весело-грайливо, як солідний чоловік з юною особою? Стримано-суворо, як дорослий з напівзнайомою дитиною?
Востаннє вони розмовляли років шість тому. Половина її життя.
— Ти здивований, що я до тебе прийшла? — запитала Юлька, своїм недбалим «ти» задаючи інтонацію бесіди.
— Так, — сказав Сашко, подумавши. — Мабуть, я не дуже хороший дід…
— Можливо, — жорстко зауважила Юлька. — Та мені байдуже, який ти дід. Я до тебе з питанням.
Сашко підтяг інше таке саме крісло (магнітна подушка; здається, що крісло ширяє в повітрі). Сів. Зчепив пальці:
— Ну?
— Як ви жили без Пандема? — запитала Юлька й недобре блиснула фосфоресцентними (новомодні лінзи!) очима.
— Хороше запитання…
Юлька сиділа перед ним, натягнута мов струна. Незрозуміла істота, чиїх думок Сашко не міг собі уявити. Здається, вона дуже змінилася, перетворившись з дитини на підлітка. Здається, колись вона була значно м’якша. Втім, він ніколи її до пуття не знав. Не цікавився її долею.
— Я не впевнений, що знаю, як тобі відповісти, — заговорив він нарешті. — Скажи, що ти хочеш почути?
Вона відвернулася. Закусила губу:
— Нічого не хочу почути, крім правди… Як от ти, діду, жив без Пандема? Особливо коли тобі було дванадцять років?
— У мене були друзі, — почав Сашко. — Я вчився в школі… Якщо ми не розуміли одне одного, ми бились… Або розходились… Або шукали спільної мови… У нас були вчителі, іноді дуже погані…
