Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Малий… Перестань ображатися на Пана. Спробуй розповісти мені… знову проговорити… може, стане легше?

— Віка… — виговорив Шурко. — Вікторія Вікторівна позавчора сказала, що наші з нею стосунки вичерпалися. Давно. І що пора привести форму у відповідність до змісту… І що дитині, до речі, у дванадцять років уже практично не потрібні батьки… Що, ти не здивований?

— Я давно помітив, що твої стосунки з Вікою…

— Вичерпалися?

— Що Віка не ставиться до тебе так, як раніше.

— Чого я сам цього не бачив?

— Ти її любиш.

— Дурниці. Анітрохи. Вона була моїм другом. Я так думав.

— Як Юлька?

— На практиці. Прислала листівку з насупленим таким їжачком, їжачок курить сигару й говорить: «Житейська річ»… Чого і Пан, і ти вважаєте мене дурним вразливим хлопчиком? Авжеж, я не можу так легко пережити… Це. Якби Пан мені допоміг… трошечки підтримав… спитай у нього, Кіме: кому на землі було б від цього гірше?!

— …А як це наш візик знає, яка погода буде завтра? У ньому теж Пандем сидить?

— Це машина, — сказала Юлька Таміленко, не відриваючись од коробки з косметикою. — У ньому немає ніякого Пандема, це різні хитрі поля, промінчики, електрончики літають…

— Не треба мені про електрончики! — обурилася трирічна Єва. — Я сама тобі схему можу намалювати! Ти мені тільки скажи, як він усе знає: номери каналів, наприклад…

Юлька опустила голову на руки. Єва її нервувала; інші вихованці молодшої шкільної групи, де Юлька проходила педагогічну практику, робили хто що — мирно синтезували хліб з реактивів дитячого набору «Юний харчовик», відновлювали під мікроскопом розбиту «гральку» або годували кролів. Одна тільки Єва, яка відчувала до Юльки особливу прихильність, не відходила від стола й не давала жити.

— Поставити тобі кіно? — безнадійно запропонувала Юлька.

— Кіно я й сама собі можу поставити, — заперечила Єва. — Поговори зі мною, поки мама прийде.

— Про що? Тобі не набридає весь час балакати?

— Не-е, — Єва похитала головою. — Слухай… А правда, що як ти була маленька, то Пандем з тобою розмовляв увесь час, а не тільки в альтанці?

— Правда, — втомлено зізналася Юлька.

— Ото було класно, — заздрісно зітхнула Єва. — Я, скажу, просила Пандема, щоб він зі мною частіше грався… А він каже, що я повинна більше думати сама. А що я можу придумати сама? От я тебе питаю, у візику Пандем сидить чи ні, а ти не відповідаєш… А спитала б у Пандема — він би мені одразу чітко сказав, так чи ні, і все…

Юлька похмуро дивилася в дзеркало. Біокрем, який робить шкіру темнішою, діяв ще не на повну силу, але Юлька вже розуміла, що від нього доведеться відмовитись. Ну не личить їй імідж негритянки… Спробувати золотавий відтінок?

— А як це було? — не вмовкала Єва. — Коли Пандем спершу весь час був з тобою, а потім сказав, що тільки в альтанці? Ти, мабуть, дуже засмутилась?

— Зовсім я не засмутилася, — сказала Юлька різкувато. — Теж мені, втрата…

Єва дивилася на неї довго й уважно. Потім тихо, без єдиного слова відійшла; Юлька вийняла з коробки штамп-татуювання. Покрутила в руках, поклала назад. Судилося їй одержати за практику «нижче середнього». Ну й Пандем з ними — вона все одно передумала бути педагогом…

В екстремальної молоді заведено вживляти гнучкі сенсори. Багато хто носить їх замість волосся… Іноді красиво. Скажемо, йде хлопець, а з’являється дівчина на його смак — волосся одразу сторч, іскри стріляють… Красиво, смішно. Кумедно. Кажуть, ця мода прийшла з червоного шару. Напевно…

Половину її групи забрали батьки, половина перейшла до вечірнього вихователя. Віра Георгіївна невдоволено розглядала Юльчин макіяж; хай дивиться, подумала Юлька. Не інакше, сьогодні ж попхається в альтанку й запитає в Пандема, чого він допускає таке падіння моралі серед молоді…

Юлька швиденько вибігла з воріт шкільного комплексу. Стрибнула на транспортер, потім на другий, потім на третій; альтанок навколо було як грибів, проте Юлька ніяк не могла наважитися. Ніяк не могла…

Може, оця, велика, двоповерхова? Ні, краще ота, на розі, вежа з дзеркальними вікнами. Юлька посмикала двері — нікого немає; тоді вона зайшла — зсередини вікна були вітражні, непрозорі — і сіла в дерев’яне крісло, обхопивши себе за плечі.

«Привіт».

Юлька обійняла себе міцніше. Підняла голову до плаского екрана, з якого без усмішки дивився знайомий — занадто знайомий… хто він їй? Людина?

— Пане, чого так? Пане, чого? Ти ж їх звів? Це ж ти їх звів майже п’ятнадцять років тому — виходить, вони підходили одне одному? Ти ж не міг помилитися?

— Я їх не зводив — я ж не сваха! Вони самі одне одного знайшли… Але люди з часом міняються. Бо вони люди, а не якесь каміння. Хоч каміння теж міняється.

— Не вірю. Як шлях польоту каменя — траєкторію — можна вирахувати, так і людські стосунки можна… Знаючи все, що знаєш ти… Кожну подію в минулому і в майбутньому…

— Події в майбутньому враховувати не можна. Вони не визначені…

— А що такого сталося? Не було жодної події в їхньому житті, якої ти не міг би прорахувати заздалегідь… Народження дитини, сварки з дідом Сашком… Робота… Нічого особливого…

— Тобі скільки років?

— Дванадцять.

— А мені іноді здається, що ти старша за мене… Судячи з твоїх слів…

— Нічого смішного! Я не сперечатися до тебе прийшла… Я от про що: поєднай їх заново. Я так хочу.

Пандем мовчав. Дивився.

— Значить так, — сказала Юлька, і їй самій здалося, що в її голосі