Пандем - Марина та Сергій Дяченко

І ще. Судома.

Та хай йому грець! Яка фігня! Що йому, тонути, коли він такий молодий! Коли Ліл його любить?!

— Пане! Па-ане!

Хрипнув. Нова хвиля.

І отоді-то Ларса пройняв жах, рівного якому він не відчував за все своє життя. У той момент, коли він зрозумів… згадав… що обіцяв Пандемові, одержуючи гордий статус одинака: «…і не звернуся по допомогу, хоч би там що. Моє життя належить мені, я за нього відповідаю…»

— Пане! Пробач! Я… відмовля… я! Не можу… будь ласка! Не дай… я тону… я дохну… не допусти… Па-ане! Ти не допустиш! Ти не допу…

Йому здавалося, що він кричить, насправді він хрипів і булькав. Хрипів і булькав, поки під його руками не опинилося слизьке днище перекинутого човна.

Світлішало.

Через кілька годин — Ларс на той час був просто мокрим мішком з нечистотами — його підібрало пасажирське судно, яке через шторм трохи змінило свій звичайний курс.

…Човна з гордою назвою «Пофіг» відтоді ніхто не бачив. У яхт-клубі повісили на стіну фотографію Віктора в жирній чорній рамці; Ларсові здавалося, що ці щенята-початківці радіють. Вони справді були у захваті — від дотику до великого, страшного, до Волі, до Смерті…

А чому ні, питав себе Ларс, годинами сидячи над літровим кухлем пива. Чому я не міг урятуватися завдяки випадковості? Я ж обіцяв Пандемові не тривожити його своїми проханнями! А він пообіцяв не відгукуватися, навіть якщо потривожу! Чому я не міг випадково — зовсім випадково — урятуватися?!

Він розповідав про це Ліл, і вона вірила. Й інші теж вірили. Тільки перезиралися в Ларса за спиною.

Ларс розшукував файли про древніх мореплавців і копіював відтіля історії про чудесні порятунки. Над ним сміялися майже відкрито — так він усіх забембав цими своїми оповідками…

А потім він якось одразу перестав ходити в яхт-клуб і перестав зустрічатися з Ліл. Поміняв будинок і всіх знайомих, виїхав у гори працювати монтажником, був дуже блідий, тихий і зосереджений. Сталевий значок з написом «Без Пандема» спочивав на дні ставка.

Ларс знав, що Віктор, навіть помираючи, не просив Пандема його врятувати.

Шурко Таміленко давно вже вважав сон дарма згаяним часом: «перезавантаження» стало для нього звичною річчю. Дві хвилини глибокого трансу — і цілковите відновлення…

А тепер випробування нового, розробленого Шурком вузла виявилося під загрозою, бо Олександр Олександрович Таміленко, провідний інженер Чорноморської платформи, спав мертвим сном ось уже четверту добу. Коли-не-коли — ось як тепер — він вивалювався зі свого сну й кілька щасливих хвилин не міг згадати, де він і що сталося; потім щастя закінчувалося, він намагався зробити над собою зусилля, встати й щось зробити, але замість цього знов засинав.

«…Допоможи мені зібратися. Допоможи мені думати про інше».

Мовчання. Шурко й не чекав, що Пандем відповість. Щоб Пандем відповів, треба вставати, йти в альтанку… А як цікаво було спочатку — нова гра, «побачення» один на один в альтанці, а в буденному житті почуваєшся цілком автономним… Пандем був шалено переконливий — людству раптом конче знадобилася самостійність…

Шурко перевернувся на спину.

Я тебе абсолютно не розумію, казала три дні тому Віка, тобто Вікторія Вікторівна. Мені здавалося, що ти сам не сліпий і давно все зрозумів…

— Я сліпий, — сказав Шурко вголос.

Будь-які стосунки рано чи пізно вичерпуються, казала Віка. Тобі здається, що ми стоїмо на місці й тримаємося за руки, а насправді кожен з нас іде, іде по стрічці… стрічці ескалатора… рано чи пізно різниця швидкостей стає непереборна. Те, що нас пов’язує, — не любов і не сімейне почуття, це звичка, Шуро. Якщо не віриш, запитай у Пандема.

Шурко подивився на свою долоню. На тильній її стороні, виписані фосфоресцентною фарбою, світилися цифри: нуль три чотирнадцять. Поки Шурко дивився, остання четвірка перетекла в п’ятірку. Нуль три п’ятнадцять.

— Допоможи мені, — попросив Шурко тихо. — Допоможи мені це пережити…

Мовчання.

Амплітуда внутрішнього життя, говорив колись Пандем. Від ейфорії до розпачу й назад. Непоправного не буває. Непоправного не трапляється. Це досвід, це внутрішнє життя, падаючи і встаючи, ти ростеш…

Мене пізно виховувати, казав Шурко. Я вже дорослий.

Не можна звужувати амплітуди, казав Пандем. Не можна тікати від утрат — їх і так лишилось небагато, і майже всі вони не фатальні… Відстань од твого найглибшого розпачу до твого найвищого щастя — територія твого життя; ти ж нікого не ховав, Шурчику…

— Не хочу, — сказав Шурко вголос.

Якщо ти заглянеш у себе, казав Пандем, ти зрозумієш, що джерело твого горя — не стільки любов, скільки образа. Від тебе потрібне вольове зусилля, казав Пандем; Шурко, якщо ти дорослий — зроби зусилля! Зроби внутрішню роботу!

Шурко провів язиком по верхніх зубах. Останніми роками з’явилося багато розробок у забутій було галузі зв’язку: навушники й браслети, пристрої для імплантації, телезуби, наприклад… Усілякі підпірки для людей, які занадто вже звикли до Пандема. Дехто взагалі не вмів користуватися традиційними хронометрами, наприклад. Та що там — дехто друкований текст сприймав з трудом…

В імплантованому динаміку заспівали птахи — виклик; котра година? Пів на четверту? Втім, усі ж знають, що Шурко ніколи не спить…

— Шурко? Це Кім. Що ти робиш?

— Сплю…

— Спиш?! А, так… Шурко, я зараз в альтанці, Пан розповів мені про твої… про твоє лихо.

— Так, — після паузи пробурмотів Шурко. — І що?

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Ти? Допомогти мені може тільки Пан… Він не хоче.