Пандем - Марина та Сергій Дяченко

А можна й узагалі спитати його, навіщо офіціанти в кафе, де досить просто тицьнути пальцем у прапорець і витягнути тацю з автомата. А Юрчик, трохи образившись, відповів би, що, по-перше, це не так і просто, а по-друге, в нього тут психологічна практика, людина, яка приходить у кафе, бажає зустріти тут теж людину…

Віка потерла перенісся. Загальна проблема — нескінченні внутрішні діалоги. Пандем, ідучи, залишив лакуну; її доводиться забивати всяким сміттям, на зразок вигаданих розмов з бритоголовим Юрчиком-офіціантом. До речі, звідки традиція писати імена на лобі? Звідти ж. Нікому не хочеться чути, як до тебе звертаються просто «хлопчику»…

Юрчик мовчки приніс замовлення; зеленувато-жовтий «Фа» складався з трьох страв і справді був цілком «нормальний», як висловився хлопчик. Вино прослизнуло всередину без сліду, наче прохолодна вода; не відчувши тягаря, Віка встала з-за стола, кивком подякувала Юрчикові й рушила до транспортерів.

Улюблена альтанка Вікторії Вікторівни стояла в парку — її нелегко було знайти, якщо не йдеш на зустріч з Пандемом. Кам’яна вежа в заростях якихось екзотичних лопухів заввишки як людина; Віці довелося пригнутись у дверях.

Усередині було темно. Згори, з віконця в стелі, падав круглий промінь зеленуватого сонця. На безформному кріслі можна було сидіти, а можна було лежати; екрана не було. Віка терпіти не могла альтанок з екраном.

Вона лягла на спину. Витягла руки над головою. Потяглася. Солодко хруснули суглоби.

— Де вона зараз?

«У червоному шарі, в тамбурі. Розв’язують проблему, чим платити за перехід».

— І що її чекає? Її там принизять? Спокусять? Вилають?

«Перестань. Потиняється по місцевих цікавинках, подивиться гладіаторські бої… Ти знаєш, істинні асоціали живуть у глибині. На поверхні — самі екскурсоводи. Їм цікаво жити за рахунок туристів».

— Головне питання… Вони туди поперлися тільки з цікавості чи?..

«Ніяких “чи”. Їй нема про що говорити з тамтешніми аборигенами. Та й вона, даруй, занадто делікатна, щоб реалізувати себе в червоному шарі».

— От і слава Богу, — Вікторія Вікторівна сіла, намацала сигарету в кишені, клацнула пальцями, закурила. — Як Шурко?

«Погано».

— Ну то поможи йому! Пандем ти чи хто?

«Він сам».

— Ще краще, — Вікторія Вікторівна дивилась, як тане дим у зеленуватому сонячному стовпі. — Юрчик підкинув зеленувато-жовтий «Фа»… Що могло бути краще?

«Юрчик узяв високо. Уся жовто-зелена гама, але нижче. Втім, різниця в таких нюансах, що твій язик і не вловив би…»

Вікторія Вікторівна гмикнула.

На третій ранок після свого вісімдесятивосьмиліття Андрій Георгійович Каманський заплив на далекий острів, який ось уже кілька років служив йому за альтанку.

Його зелений берег виднівся зовсім близько, хоч уплав до нього добиратися треба півтори години, якщо швидко, і дві з половиною, якщо повільно. На острові не було нічого, крім каміння; правда, каміння наче намагалося скрасити розчарування випадкового робінзона такою розмаїтістю форм і барв, що Андрій Георгійович, хоч і міг обійти острів по периметру за три хвилини, хоч і бував тут разів сто — не втомлювався знаходити нові «скульптури» й дивуватися новому малюнкові на облизаних морем сколах.

— Мені вісімдесят вісім. Я прожив майже вдвоє більше, ніж мій батько.

«Ти погано себе почуваєш?»

— Навпаки… Я почуваю себе краще, ніж тоді, як мені було п’ятдесят. Мені постійно чогось хочеться — рухатися, жити… Я планую роботу на п’ять років наперед… Оцей план мене й турбує, Пане.

«Ти боїшся?»

— А що, як я попрошу тебе не дати мені вмерти? Ні, стривай… По-іншому… Скільки дідів і бабів з тих, що вмирають щороку… Скільки з них просять тебе зберегти їм життя?

«Андрію…»

— Я здогадуюся — вони просять усі. З погляду будь-якої людини — це свинство, що вона повинна вмерти. Земля не зубожіє, якщо хтось один поживе ще хоч би десять років. У всіх справи, у всіх робота… У ледарів — задоволення… Це затягує, день за днем, рік за роком… Пане, коли позавчора мені виповнилося вісімдесят вісім — у мене холодний піт виступив!

«Ти житимеш іще довго, я тобі обіцяю. Мінімум до ста».

— Ми, наше покоління… Може, останнє з тих, хто пам’ятає світ, який він був.

«Ти перебільшуєш. Твої діти теж пам’ятають».

— Так, так… Напевно. Я не про те. Ми втішаємо себе: я зробив… збудував… залишив… написав… це не вмре, коли я помру. Мої діти народять онуків, а вони — своїх дітей. Вони будуть схожі на мене. Вони мене пам’ятатимуть. Я не вмру…

«Це справді так».

— Тобі легко говорити, Пане… Вибач, я сумбурно… Розумієш, коли людина повільно гасне, от як мій батько… особливо якщо йому при цьому нема й п’ятдесяти… це жахливо. Але я почуваю себе занадто потрібним, занадто сильним… як би це сформулювати… Я звик жити, Пане. Схоже буде… Це буде схоже на вбивство. Ти мене вб’єш.

Андрій Георгійович замовк. Дві чайки повільно пройшли над його головою — два силуети з нерухомо розпростертими крильми.

— Я б не наважився сказати тобі все це на березі. Я три дні збирався, щоб усе це тобі сказати.

«Я знаю. Андрію, щоразу, як хтось умирає — я вмираю разом з ним. Якщо ти бачиш мене смертю з косою, котра акуратно підкошує стару траву…»

— Ні, Пане. Ні, що ти.

«Знаєш, яке оптимальне співвідношення людини й