Пандем - Марина та Сергій Дяченко

б сказати: Пане, мені тебе не вистачає. Я визнаю твою правоту: спілкуватися з тобою щомиті я не повинна, не можу, у мене атрофується бажання — і можливість — приймати рішення, взагалі чогось хотіти… У моєму теперішнім житті є свої переваги. Принаймні щоранку я прокидаюся, знаючи, що побачу тебе через годину й десять хвилин. І щовечора я засинаю, знаючи, що ти зі мною завжди й що ти думаєш про мене. І, зрештою, я все одно говорю з тобою — за звичкою, — хоч ти мені й не відповідаєш.

…Ти боявся, що я розучуся жити з людьми? Смішно, Пане. З ними просто. Іноді занадто просто. Крім того, в мені ніхто не має потреби. У цілому світі. Діти? Віталькові двадцять п’ять, він ровесник твого приходу… Романові вісімнадцять. Але Віталій хоч дзвонить іноді… Онуків немає… Обидва не спішать, навіщо їм це — сім’я, діти… Пане, знаєш, що мені здається? Мені здається, що ти злякався власного призначення. Ти відступив од нас на догоду примарі, на догоду тіні, видимій тобі одному.

А я маю потребу в тобі щогодини. Я людина діалогу. От люди монологу, такі як, наприклад, Сашко, цілком могли б з тобою спілкуватися тільки в альтанках. Ще ці альтанки можна було б побудувати на високих гладеньких стовпах, наприклад… Щоб, домагаючись твого товариства, вони робили такі приємні їхньому серцю зусилля — на межі можливого…

— Завжди з тобою, — сказав Пандем з глибини дзеркала.

Ярина всміхнулася. Кивнула.

— Може, Кім? — запитав Пандем знову; як здалося Ярині, не дуже впевнено.

Ярина похитала головою:

— Я занадто ціную Кіма, щоб просто так жити з ним поряд. Стосунки між чоловіком і жінкою передбачають якусь різницю потенціалів… Спрямована дія — завоювання, наприклад. Спроба дотягтися. Або, навпаки, опіка… спроба підтягти до себе… Пане, мені зовсім не потрібний один чоловік поруч. Щодня я бачу багато чоловіків, кожен з них мене влаштовує як співрозмовник. Гола фізіологія — не причина, вибач, щоб чинити всупереч власній природі, гормональні проблеми розв’язуються інакше… Може, заради інтересу переселитися, пожити в чужому шарі? Відчути себе чужою, випробувати самотність, збити коліна в пошуках розуміння?

— Ти, здається, щойно іронізувала на тему голих стовпів і зусиль на межі можливого…

— Твоя правда.

— Спитай себе — навіщо я тобі потрібний?

— Що за дивну, хибну звичку ти намагаєшся мені згодувати… Який сенс говорити з собою? Питати, заздалегідь знаючи відповідь? А не знаючи відповіді — навіщо питати?

— Це цілком людська звичка — розмовляти з собою. Ставити питання.

— Ти натякаєш, що я не цілком людина?

— Ти знаєш, на що я натякаю.

— Я симбіонт, — Ярина підняла руки, прийняла з плечей волосся. — Мені подобається бути твоїм симбіонтом, Пане. Ти — мій світ, упорядкований, стійкий, доброзичливий світ, від якого я не маю наміру відмовлятися під жодним приводом… Зрештою, я плачу тобі любов’ю за любов — що в цьому дивного?

* * *

— Ма, я хочу пожити в червоному шарі, — Юльчин голос транслювався спеціальним пристроєм у внутрішнє вухо Вікторії Вікторівни. — З пацанами їдемо через півгодини.

— Нікуди ти не поїдеш, поки я не поговорю з Пандемом, — звично відгукнулася Віка.

— Я з ним говорила п’ятнадцять хвилин тому! — тепер у голосі в дочки було роздратування.

— А школа?

— А що, в червоному шарі школи немає?

— Їдь, — сказала Вікторія Вікторівна. — Можеш узагалі не вертатися. Можеш оселитися там, у червоному шарі, там тобі й місце. Будеш боксершею.

І трохи сильніше зціпила зуби, уриваючи зв’язок. До її власної зустрічі з Пандемом залишалася ще гора роботи, яку, крім Віки, ніхто не зробить; звісно, діти тепер дорослішають рано, але ж не так рано! Вона пам’ятає, що в Юльчині роки була…

А що, власне, вона робила в Юльчині роки? Ну, гралися в оборону Трої… Слухалася батьків? Навряд. Питання — слухатися чи не слухатися батьків — було особливо актуальне в допандемні часи: іноді од відповіді на нього залежала доля і часто — життя…

А ми ж були куди інфантильніші за них, подумала Вікторія з подивом. Хлопчики й дівчатка гралися — з ранку до ночі. Училися, граючись, любили, граючись, і от догралися…

Наступна думка мала бути дуже неприємна, проте Вікторія Вікторівна вміло її відігнала.

Вона встигла розпланувати ще півтора циклу, потім перекрила енергію і вийшла під зеленувате — о дій порі дня сонячне проміння автоматично фільтрується — небо. У кафе на розі сьогодні працювали діти — напівгола дівчинка-африканка зі сріблястою високою зачіскою та хлопчик Юльчиного віку, смаглявий, бритий наголо, з приклеєною до потилиці «гралькою». Це ж треба, подумала Вікторія Вікторівна. Нормальні діти, працювати їм цікаво…

Хлопчик — у нього на лобі було виведено ім’я, Юрчик — одразу накинув їй меню. Віка тицьнула пальцем у прапорець — букву свого смаку, довго розглядала кольорові таблиці, по яких належало самому скласти формулу синтезу; зітхнула, клацнула кришечкою. Юрчик стояв перед нею, ритмічно погойдуючись, — напевно, «гралька» його розважала, транслювала в підлітковий мозок невідомі відвідувачам відчуття, образи…

— Що б ти порадив мені на «бі»? — запитала Віка з не цілком доречною усмішкою. Пандем запевняв — і їй самій іноді здавалося, — що з дітьми варто розмовляти без сюсюкання. Але солодкувато-грайлива інтонація проривалася сама собою.

— Спитайте в Пандема, — Юрчик зухвало всміхнувся у відповідь. Віка подумала, що Пандем, імовірно, намне нахабі вуха при найближчій же зустрічі в альтанці.

— Пандем просив передати, що ти зробиш це краще, — сказала Віка вже серйозно. Юрчик зніяковів — збагнув, здається, що бовкнув зайвого. Почервонів, ляснув себе по бритій голові, вимикаючи «гральку»:

— Можете замовити зеленувато-жовтий «Фа». Для «бі» в липні, пів на третю — нормальний комплекс. І червоне вино, якщо хочете.

— Добре, — сказала Віка, і Юрчик пішов. Віка пошкодувала, що розмова в них вийшла дурна і довіри тепер не