Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Бо ми самі повинні, — Віталій одвів очі. — От ви, дядьку Сашко, кажете — статус, ніби це погано. А от немає жодної людини з високим статусом, котра одержала б його незаслужено. Просто так. По везінню. Його треба заробляти, цей статус… Довго…

— У людях головне не статус, — тихо сказав восьмирічний Роман. — У людях головне суть.

Віталій здригнувся. Зиркнув на брата неприязно, як здалося Кімові.

— А що таке суть, Романчику? — обережно запитала мама.

Ромка знизав плечем:

— Запитай Пандема…

— Так говорити неввічливо, — сказав Кім.

— А чого ти сам так говориш? І тітка Саша говорить?

— Бо то ми, а то ти!

— Я така сама людина, — Ромка знизав другим плечем, наче для симетрії. — Добре, добре… Суть — це чого людина хоче найбільше на світі. Наприклад, дядько Костя хоче, щоб усі навколо відпочивали й не заважали відпочивати йому. Дідусь хоче весь час працювати. А Віталій хоче полетіти в космос і прославитися.

Віталій устав. У погляді, зверненому до брата, промайнула незвична для Кімового сина злість.

— Віте…

— Усе-таки ні, — пробурмотів Віталій. — Усе-таки… Сенс? Припустімо, я вже був зачатий на момент приходу Пандема, тут уже нічого не… Але ті діти, які були зачаті після його приходу? Чому не влаштувати так, щоб і там не,було ніякої випадковості? Щоб… найвдаліший варіант зачаття?

— А я не найвдаліший, — спокійно парирував Ромка. — Зате я справжня, природна людина. Так, Пандеме?

— Діти, — застеріг батько. — Я взагалі не розумію, чого ви цю кашу заварили… Давайте музику!

Ромка хотів було сказати ще щось, проте змовк, прислухаючись до внутрішнього голосу.

Кім поклав руку на плече вишкіреному Віталію:

— Нехай. Пан йому пояснить.

— Якби я хотів прославитися, — повідомив Віталій, — я 6 чимсь іншим зайнявся. У фільмах би знімався… Мене навіть кликали, у мене лице привабливе…

— Вітальку, — Шурко встав. — Ходімо, щось тобі скажу…

Вони стояли поруч — двоюрідні брати, Віталієві п’ятнадцять, Шуркові двадцять один, але різниці у зрості (яким величезним здавався школяр Шурко поруч з немовлям Вітальком!) уже майже не лишилося. Кім дивився, як вони разом ідуть до берега, тобто до краю понтона, і відблиск багаття золотить їм спини, і як вони сідають просто на пісок, і Шурко щось говорить, але слів не чути за рівним шумом прибою.

Кім озирнувся; коло багаття мовчали. Ярина непорушно дивилась у вогонь, Лерка слабко всміхалася, Віка гойдала на колінах Юльку, батько обняв маму за плечі, Сашко лежав, дивлячись на зірки, Олександра бродила десь поруч, під її підошвами хрускали гілки. Ніхто з них не пам’ятав зараз про існування всіх інших.

Кім сів поруч з дружиною. Прим’ята трава була щільна, як циновка, надійна й тверда.

Поки Ярина була з Пандемом, Кім не хотів з ним говорити. Всупереч здоровому глузду — бо ж «відвернути» Пандемової уваги не можна, у нього нескінченна — чи майже нескінченна — оперативна пам’ять…

Острів-понтон плив, наче крізь космос; багаття горіло, не потребуючи нових дров, Кім дивився на вогонь, усередині нього прокручувалась, ніби об’ємна фігура на екрані монітора, почута десь фраза: «І світло в темряві світить…».

Безшумно випрямлялася прим’ята трава. Між Кімом і тими, хто сидів-поруч, виростали зелені стіни.

Ларс Петерсон був безпандемний ось уже півтора року. Його наречена Ліл захоплювалась його сталевим значком з гордим написом «Без Пандема»; для неї, дівчини, цей значок був страшним і привабливим символом Ларсової незалежності, винятковості й сили.

Ось уже півтора року Ларс не розмовляв з Пандемом (а спочатку було ох як важко!), не приймав від нього порад і не чекав допомоги; втім, головна фішка полягала не в цьому.

Ось уже півтора року Ларс був смертний. Одне це усвідомлення зводило з розуму не тільки Ліл, але цілі батальйони навколишніх дівчисьок; Ліл ревнувала, іноді влаштовувала Ларсові несміливі сцени, проте майже одразу поступалася й прощала — розуміла, дурненька, що місцем у Ларсовому серці треба дорожити, як сидінням у переповненому автобусі, й, один раз схопившись за поручень, тримати його зубами й пазурами, а то вилетиш на повному ходу…

Ліл була гарна — загоряла голяка, вся була бронзова, без єдиної білої смужечки, з підтягнутим гладеньким дупеням, що його майже закривало світле волосся, якщо було вільно розпущене; перса Ліл мала такі пишні, що золотий медальйон губився в темній улоговинці. Щоразу, обіймаючи свою чудову Ліл, Ларс думав, що це може бути остання їхня ніч; щоразу, заводячи мотор чи піднімаючи вітрило, він знав, що може злетіти з моста, чи розмазатись по скелі, або вибухнути, або потонути — і зникнути назавжди.

Він був найщасливішою людиною на цілому узбережжі.

Просто неймовірно, що можна бути ще щасливішим; проте раннього ранку п’ятнадцятого липня, заходячи в рідний елінг, де пахло неповторно й гостро, де в особливих кріпленнях спочивали туші човнів і де чекала його цілком готова до плавання «Анабелла», Ларс подумав, що ось він, пік щастя в його короткому, але такому кльовому житті.

Віктор чекав на причалі; його човен називався гордовито: «Пофіг». На сірій Вікторовій вітрівці — на спині й на грудях — світною фарбою було написане те ж саме, що й на Ларсовому значку: «Без Пандема!».

Вони вдарили по руках. Гойднувся понтон, заверещали дівчата. Хтось дудів у сурму; Ліл протислася крізь стіну засмаглих пітних спин, розводячи біцепси Ларсових приятелів, наче гілки дерев. Очі її були якісь неправильні.

— Слухай, Ларсе, — промимрила Ліл, дивлячись у дошки