Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім подумав, що в ідеї отакого-от прогулянкового плота реалізувалася чиясь дитяча мрія про життя на незаселеному острові. Крихітному острівці з трьома пальмами — посеред океану…

— От що цікаво — він не гойдається, — пояснював Шурко дворічній дочці. — Корабель, навіть найбільший, гойдається, як пливе, понтон — ні…

— Це Пандем так придумав?

— Пандем підказав… А люди придумали й збудували…

— А трава? Траву придумав Пандем чи дідусь Кім?

— …Мої діти, — розчулено говорив Андрій Георгійович. — Наші Діти… Я щасливець. Я везунчик.

— А воно є у світі — везіння? — тихо запитав Сашко.

Сьогодні ввечері він добровільно взяв на себе роль «хазяйки» — ходив від багаття до ресторанчика й назад, розливав вино й соки, коротко кажучи, був робочою бджолою на чужому святі.

— А чому ні? — після паузи запитав Андрій Георгійович.

— Тому, що все в руках Пандема, — відгукнувся Сашко. — Удача — це маленька несправедливість. Хіба ні?

— Удача й везіння — це все-таки не одне й те саме, — обережно зауважила Олександра.

— Чому несправедливість? — втрутилась у розмову Шуркова дружина Віка. — Якщо сьогодні мені пощастило, а завтра тобі… Усім порівну.

— Якщо всім порівну, то це не везіння, — зауважив Сашко.

— А я щасливець! — знову вигукнув Андрій Георгійович. — Тому, що в мене такі діти… Онуки… Шурко! Віталько! Романчик!

— А от цікаво, які б вони були, якби не було Пандема? — лагідно запитала Ярина, яка з самого початку вечора не сказала й двох десятків слів.

— Точно такі ж, — відгукнувся Кім, перш ніж батько встиг придумати відповідь.

— З такими ж вадами, — пробурмотів Віталій. — Ну, може, хтось, — він глянув на брата, — народився б однооким…

— Віте, — докірливо сказав Кім.

— А в нас на старій квартирі, — неголосно почала мама, — була сусідка — пам’ятаєш, Кімчику? їй справді не щастило. Просто лиха доля якась. Якщо вона влаштовувалася на гарну роботу — контора відразу або прогоряла, або закривалася. Якщо вона їхала відпочивати — в тому місці спалахувала епідемія або смерч, або ще щось. У неї було три чоловіки, і жоден не вмер своєю смертю! Від неї вже всі знайомі сахалися, наче боялися заразитися. Як вам таке?

— І що з нею тепер?

— Не знаю, — сказала мама. — Запитай Пандема, якщо хочеш… У всякому разі, ця її «доля» більше над нею не висить.

— Доля, доля, — Сашко витяг сигарету. — Доля й везіння… гм. Доля й випадковість… Кіме, ти в нас головний пандемознавець, от скажи: якщо нема випадковості, значить, Пан може точно пророкувати майбутнє?

— Запитай у Пандема, — Кімові не хотілося цієї розмови.

— Сашуню, — Сашко обернувся до дружини, — а творче осяяння твоїх підопічних, коли скульптор раптом розуміє, що голограмку треба вставити не в праве око статуї, а в ліве… це випадковість чи як?

— Запитай у Пандема, — ліниво всміхнулася Олександра. — Honey, ти метушишся чи мені здається?

— Життя, позбавлене суєти, здається картонним, — Сашко закурив, руки в нього трохи тремтіли. — Тому метушімося, чинімо випадково, плутаймо Панові карти… Йому ж від цього буде забавніше з нами возитися. Так важко бути непередбачуваним…

— Це точно, — сказав Кім, і Сашко легко прочитав захований двома словами підтекст:

— Так, і я передбачуваний. Напевно, я — особливо. А ти? А ми всі?

— Карти, — мрійливо сказав Андрій Георгійович. — Я грав би з ранку до ночі. Якби було більше часу… Яринко, це правда, що Костя — гравець?

Ярина кивнула:

— Так… У них там ціла система: гра «на інтерес», «на бажання», «на ресурс»… До речі, мій брат вважає себе везунчиком. У картах. Йому вистачає.

— Я теж азартний! — гаряче підхопив Андрій Георгійович. — Сам грав би! Якби ж мати зайвий час…

— От-от, — тихенько сказала йому мама. — Хто тебе змушує працювати?

— Гра на ресурс? — перепитала Лерка. Очі її раз у раз поверталися всередину — вона говорила з Пандемом.

Ярина зітхнула:

— Костик не працює, ти ж знаєш… Йому плювати на статус. Статус на хліб не намажеш…

— Виходить, у нього інше розуміння успіху, — Сашко затягся димом. — Гра — віддушина, залишена людству мудрим Пандемом. Мистецтво, флірт і гра. Територія, на яку Пандем демонстративно не зазіхає. Як я розумію, з жінками у Костика теж усе чудово?

— Тату, не пліткуймо, — різкувато запропонував Шурко.

— Ні, система статусу мудра, я ж нічого не кажу, — Сашко зітхнув зненацька сумно. — Уяви цей жах: кожний на своєму робочому місці, і ніхто ні за що не відповідає, бо Пандем страхує й веде його як дитину за ручку. І ніхто нічого не вирішує, бо все давно вирішено, треба тільки робити, що кажуть… Нудьга! І, щоб цього уникнути, Пандем штучно імітує життєві труднощі, а тому, хто найуспішніше їх переборює, дає цукерку у вигляді статусу. Йому кажуть, що він успішний, він сам почувається успішним… От і все везіння.

Кімові здалося, що Шурко хотів відповісти. Але проковтнув репліку, примружився. Слухав далі.

— От Сашуня знає, — Сашко ніжно торкнувся коліна дружини, що сиділа поруч. — Що таке сучасне мистецтво? Базар-вокзал. Усі стали творцями, усім є що сказати, усі дивляться на світ широко розплющеними очима… А проривів немає. Того, що потім вважатимуть геніальним, нема й гадки. Чому?

— П’ятнадцять років не термін, — заперечила Олександра.

— Якщо Пандем захоче, — хрипко сказав Віталій, — він кожного з нас зробить генієм. Хоч зараз.

Якийсь час усі мовчки на нього дивилися.

— А