Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Звичайно, що ти мене дістав, — сказала вона, розправляючи сорочку на його плечах. — Давним-давно. Що в цьому дивного?

— Давай жити разом, — сказав Сашко.

— Ми й так живемо разом…

— Ні. Хай буде як раніше. Нехай у нас буде один дім. І, коли ти куди-небудь поїдеш, я поїду з тобою.

— Гм, — сказала вона, трохи спантеличена. — Тобі ж не буде цікаво тягатися по всіх моїх презенташках, марафонах… По-перше, ти завжди був байдужий до «картинок». А по-друге — як ми з тобою уживемося, ти собі уявляєш?

— А як ми раніше уживалися? До Пандема? У нас була однокімнатна квартира…

Олександра зняла руки з його плечей. Обійшла сидячого чоловіка по дузі, розглядаючи, наче якийсь експонат:

— Сашко… Ти мене лякаєш.

Сашко мовчав, набурмосений, схожий на величезного хворого горобця.

— Поки ти обурюєшся, злишся, доводиш усім, який виродок Пандем і які дурні люди, — я за тебе спокійна. Але коли ти починаєш згадувати, як нам було добре в однокімнатній квартирі…

Сашко мовчав.

— Сашко… їдьмо додому. По-моєму, тобі потрібна гарна подружня ніч…

— Куди додому — до мене чи до тебе? — тихо спитав Сашко.

— На цьому континенті, — Олександра всміхнулася, — моя база все-таки ближче.

Сашко не зворухнувся.

— Алю… Ти задоволена життям? Собою?

— Цілком, — вона повагалася й сіла поруч.

— Я тобі й досі потрібний?

— Не забивай собі голови дурницями. Якщо навіть Кім зміг перебороти свій бзик, і тепер у них з Яриною все в порядку, і з Пандемом усе в порядку…

— Сім’я втрьох?

Олександра всміхнулася:

— Отепер я тебе впізнаю. Який ти брутальний, Сашко. Мені подобається.

Клаптик суходолу плив нібито з волі хвиль, а насправді корячись прихованій навігаційній системі; квадратний майданчик сто на сто кроків ніс на собі п’ять беріз, три пальми та автоматичний ресторанчик. Гостям пропонувалося влаштовуватись, як кому заманеться — на гладенько обтесаних колодах, на м’яких кріслах чи на пошерхлій травичці.

У центрі понтона розклали багаття. їсти майже ніхто не хотів; Андрій Георгійович, розчулений і гордий, прочитав вірші на честь своїх чудових дочок, а потім і заспівав під власний акомпанемент. Олександра серйозно пообіцяла статтю в «Музичному огляді», а Віталій випустив у небо серію вогнів з ручного «дизайнера» — машинки для композиції феєрверків. Романчик, його восьмирічний брат, пробурчав щось у тому дусі, що деякі тільки енергію переводять, бо коли сонце заходить, усе одно ні чорта не видно.

Потім попросив слова Кім. Пообіцяв сестрам-іменинницям небувалий подарунок. Вийняв з кишені пласку коробочку зі щільно підігнаною кришкою; на дні коробочки лежало насіння трави. Не більше.

— …геть витоптали, бізони. Дивіться…

І акуратно висіяв травичку навколо бенкетувальників — під кріслами й під ногами, скрізь, куди встиг дотягтися.

— Тільки не бійтеся…

Мама охнула. Маленька Юлька заверещала, але від захвату, а не від страху. Щойно висіяна Кімом трава почала рости — земля на п’ятачку заворушилася, потривожена білим тонким корінням. Проклюнулися паростки; Віталій став рачки, розглядаючи експрес-траву. Після першого ривка її ріст трохи сповільнився — однак, прислухавшись, можна було ясно розрізнити шерех. Нова трава здіймалася, розсовуючи старі тьмяні стебла.

Стався загальний захват. Усі розпитували Кіма — навіщо трава, чому трава і що буде з цією травою далі; Романчик образився, чого Кім не показав «фокус» спочатку синам. Віталій з азартом і з натиском намагався приписати батькові звання винахідника, хоч Кім уже багато разів йому пояснював, що в сучасній науці одноосібних відкриттів і винаходів практично не буває: кожний стоїть на голові в попередника, котрий одразу ж може стати послідовником. Трава тим часом усе тяглася й росла; гості, трохи заспокоївшись, розсілися по місцях і заново поздоровили іменинниць.

У мене прекрасні діти, казав Андрій Георгійович. Дівчата-красуні, та хто вам дасть сорок? З того часу, як ми святкували ваш двадцятник, ви майже не змінились… Сашечка, колись акула пера, а тепер піранья рейтингів та рецензій… Лерочка, колись училка, а тепер Учитель з великої букви… А подивіться на мого сина! Кімчику, я пишаюся тобою, ти зміг усе почати з нуля й виграти. Ти хазяїн свого життя… Бо ж для чого ми, якщо замислитися, живемо? Для того, щоб усі таланти, відпущені нам природою, розвивалися нам на радість і на радість людям…

Як давно я не був п’яний, раптом подумав Кім.

Небо темніло. Гості розважалися. Трава здіймалася навколо, її доводилось приминати, інакше б вона закрила співтрапезників одне від одного. Кім дивився крізь полум’я багаття на маму: їй було сімдесят три і вона світилася здоров’ям. Мамі було нескінченно приємно, що вся родина зібралася разом, уперше за стільки років; коли вона попросила слова, Олександра владно підняла руки, закликаючи гостей — а на той час Шурко й Віка намагалися співати на два голоси, Юля грала на губній гармошці, Віталій пускав «червоні сонця» упереміш з «північним сяйвом» під нудотні Романові запевнення, що, мовляв, брат ні чорта не тямить у феєрверках, — закликаючи всю цю компанію моментально замовкнути й зосередитися.

— Що я хочу сказати, — почала мама трохи зніяковіло. — Ми пили вже за іменинниць, за батьків іменинниць, за брата, за дітей і за племінників іменинниць… Усі ми любимо Сашуню й Лерочку, і всі ми хочемо, щоб вони були щасливі… І ще один… з нас… Одно слово, випиймо за Пана, і спасибі йому за те, що він з нами…

Віталій зааплодував. Лерка заусміхалася. Шурко з Вікою обнялися, Юлька пристроїлась у батька на колінах. Багаття викинуло в небо сніп іскор. Шматочок землі з п’ятьма березами й