Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Тату, — покликав його Олександр Таміленко-молодший, Шурко. — Що ти там шукаєш?

Сашко озирнувся. Ніхто, крім нього, не стояв коло бортика; молоді мамусі з молодими татусями читали книжки й розмовляли одне з одним. Тільки чиясь бабуся — повна жінка трохи старша за самого Сашка — крутила головою, намагаючись не випускати онука з очей.

— Ти чого? — здивувався Шурко. — Що вона тобі, потоне, чи що?

— Навіщо ти взагалі потрібен? — роздратовано спитав Сашко, сідаючи поруч у садове крісло. — Ти, батько?

Посеред басейну розкручувалася вертушка — то горизонтально, як карусель, то під кутом, то вертикально, наче млинове колесо. Старші діти з вереском чіплялися за поручні, пролітали в повітрі, розкидаючи бризки, ляпались у воду й ішли на глибину, щоб випірнути з другого боку, знову злетіти в повітря, відірватися й шубовснути і випірнути зі сміхом і пирханням.

— Ти знову, — сумно сказав Шурко.

— Я знову, — Сашко схрестив руки на грудях. — Я весь час… ви дивитесь на мене, наче на дурника. Наче на міського божевільного. І ти, і мама, і Віка, до речі, теж.

— До чого тут Віка? — насупився Шурко.

Малюк років чотирьох, пробігаючи повз них, упустив на траву обгортку від морозива. Повернувся, мовчки підібрав обгортку й побіг до найближчого утилізатора.

— Ти остаточно вирішив? — запитав Сашко.

— Що? — Шурко дивився, як літає над водою червоно-жовтий глянцевий м’ячик.

— Щодо роботи?

— А… так. Агрегати й вузли.

— Ще одна Пандемова маріонетка, — Сашко відвернувся. — Ще один живий маніпулятор. Ще одна світла голова, що працюватиме провідником Пандемових ідей…

— Що ти пропонуєш? — помовчавши, запитав Шурко.

Сашко знизав плечима:

— Та нічого… Тобі вирішувати. Я на твоєму місці не поспішав би так. У стрій.

— Якого чорта, — Шурко, з усього було видно, насилу стримувався. — Знаєш, ти іноді просто… Я, зрозуміло, унюхав, що й до чого, коли ти ще тільки напросився сюди, подивитися на Юльку. На Юльку тобі, як я розумію, плювати… Але чого тобі так хочеться сказати гидоту? Так, я хочу працювати на космічну програму! І робитиму те, що мені скаже Пандем! Бо це його ідея і його проект! Бо я міг би сидіти в норі, винаходити велосипеди, як малята в технічних школах…

— Мені — плювати на Юльку?

— Ну аякже. Ти з нею хоч раз говорив про що-небудь? Крім «Здрастуй, внучечко, як справи»? Чи ти думаєш, що можеш виховати її краще, ніж Пандем?

— Ну все, — Сашко підвівся. — Фініш. Татусь зізнається, що навіть не намагається виховувати свою дитину, бо Пандем це зробить краще за нього…

— Не пересмикуй, — Шурко розчервонівся. — Це моя дочка, я її розумію й люблю… Але без Пандема я її розумів би гірше!

— Пробач, — сказав Сашко. — Я знову смішу курей. Знову спробував переконати тебе в чомусь, тоді як Пандем…

— Ти — переконати?! — Шурко теж підвівся. — Це називається переконати? Ти просто дістав уже всіх, і мене, й маму, і Віку, до речі!

— Не сваріться, — сказала Юлія Олександрівна, з’являючись у траві між батьком і дідом.

Сашко вже почав було відповідати, та затнувся.

— Пандем просив передати, — повідомила Юлія Олександрівна, витираючи двома тоненькими пальцями мокрий ніс, — просив передати, що я вас обох люблю-у.

З її довгого волосся струменіла вода.

— Сашуню, я тебе справді дістав?

Сашко сидів на шматку бронзи — ще вчора це була абстрактна скульптура на магнітній подушці, але сьогодні вранці автор, одержимий творчим метанням, власноручно скинув свій витвір з п’єдесталу. Олександра не стала викликати автоприбиральника — на її думку, кинута на землю скульптура значно виграла й перетворилася з посміховища на окрасу галереї.

Сашко, що інстинктивно любив усе, в чому містився бунт, обрав для сидіння саме бронзові останки.

— Сашуню, наш син сказав, що я дістав тебе, його й усіх. Наш син — Пандемів бовван, до цього я звик. А ти? Тебе я теж дістав?

Олександра провела поглядом групку запізнілих екскурсантів, їхній сміх стрибав від однієї брили до іншої; музей просто неба називався «Галявина видінь» і цілком відповідав назві. Олександра пишалася складною й продуманою структурою експозиції: скульптури (за умовами впорядників не менші, ніж по два метри заввишки) побудовані таким чином, щоб емоційний стан людини, яка йде крізь експозицію, плавно мінявся від експоната до експоната і щоб, пройшовши «споглядальний», «неспокійний» та «сумний» модулі виставки, відвідувач виходив з неї з відчуттям ледь чи не ейфорії.

Олександра перевела погляд на сидячого Сашка. Підійшла, поклала руки на опущені плечі, поцілувала у волосся, поріділе на маківці.

Тепер, озираючись назад, вона розуміла, що кинути школу в шістнадцять років і вийти заміж за нестерпного підлітка, яким був Сашко, її примусило не співчуття й аж ніяк не кохання, а таємне знання. Так вийшло, що вона єдина в цілому світі знала, який вразливий насправді цей «анфан террібль», який у нього, ходячого джерела конфліктів, низький больовий поріг. Що він захищається, нападаючи, і що його витівки — це тільки реакція на постійні подразники, майже непомітні для інших, зате нестерпні для хлопчика без шкіри. І що в цілому світі у нього немає жодного захисника, бо світові здається, що хто-хто, а оцей захисту не потребує…

Та хоч у неї було в якусь мить бажання податися до нього в адвокати — вона вийшла заміж не за підзахисного, а за бійця. Він був воїн у душі, солдат і чоловік, стійкий олов’яний солдатик; напевно, дружина єдина розуміла, що прихід юного Сашка у військове училище зовсім не був демаршем: