Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Голуби зробили ще одне коло.

— Якби ви поговорили з Пандемом, — тихо сказав Віталій, — ви зрозуміли б, що це не так. От у мене є дядько Сашко, він теж казав, що Пандем — чудовисько, яке хоче всіх поневолити. Але навіть він тепер так не вважає!

Володимир Альбертович дивно всміхнувся.

— Я не розумію, — сказав Віталій після довгої-довгої паузи. — Мені здається, це все одно що зав’язати собі очі й говорити, що не маєш потреби у світлі.

Старий мовчав.

— Ви ображаєтесь на нього, — сказав Віталій. — Бо у вас була робота, яка стала непотрібна.

— Хлопчику, — сказав Володимир Альбертович, одним цим словом заганяючи Віталька в безліч хлопчиків, які тільки є на світі. — Мені вісімдесят сім років… І майже сімдесят два з них я прожив, не потребуючи Пандема.

— Але ж це не доказ, — тихо сказав Віталій. — Людство тисячі років жило, не знаючи рільництва… ремесел… машин… Напевно були такі, що казали: не поїду на цьому паровозі…

Володимир Альбертович подивився на Віталька з цікавістю.

— Який у тебе… технократичний підхід. Пандема порівнюєш з паровозом?

— Ні, звісно, — Віталій зніяковів. — Але є така теорія, що Пандем — нормальний етап у розвитку людства. Що це стрибок, порівнянний з виникненням життя на землі, виникненням розуму… Людство тепер досягне космосу й стане безсмертне. А без Пандема це б не вдалося.

— Чому? — тихо запитав Володимир Альбертович. — Це Пандем тобі сказав? Що людина без нього, Пандема, нічого не може? Нічого не варта? Так?

— Ой, — Віталій посовався. — Ну, це неправильно — протиставляти людину й Пандема. Це все одно що обирати, права рука краща чи ліва нога. Це частини єдиного цілого…

— У мої часи людина була сама по собі, — сказав Володимир Альбертович. — Сама себе робила, сама за себе відповідала… і зовсім не була чиєюсь лівою ногою…

— Але ж вона не серед пустелі жила, — здивувався Віталій. — Були якісь загальні, ці… закони! Це було набагато гірше, бо перед законом начебто всі рівні. Усі однакові. А Пандем — ніколи не скаже, що люди однакові. Для нього вони завжди дуже різні. От для нього вони — кожен сам по собі…

— Вас у школі так навчають? — після паузи запитав Володимир Альбертович.

— Ні, — Віталій не зрозумів, пролунала в словах його співрозмовника повага чи, навпаки, зневага. — Чого тут навчати? І так усе зрозуміло, варто трошки замислитись… До того ж, Пандем сам про себе відповість, якщо його спитати.

— А не збреше?

Віталій довго дивився на нього. Звичайна людина, ну, стара. Самотня.

— Як це — Пандем збреше? Ви ще скажіть — Пандем умре…

Володимир Альбертович мовчав.

— А мій тато каже, — сказав Віталій, — що Пандем, можливо, відсутня деталь для людства. Що людство з самого початку було якесь не дуже правильне — начебто його зробили, але забули навіщо. От люди й мучились. А потім прийшов Пандем — точніше, з’явився, а не прийшов, — і став, як улитий, у свою нішу. І тепер нарешті людство у своїй тарілці і при своєму розумі.

— А хто, цікаво, зробив людство? — дивним голосом поцікавився Володимир Альбертович.

— Я не знаю, — сказав Віталій. — Я це просто так сказав: «начебто» його зробили.

— А твій тато хто?

— Науковець. Біолог.

— А-а, — тьмяно протягнув старий. — Зрозуміло… А скажи, він знає, де взявся Пандем?

— Самоорганізувався, — не дуже впевнено відповів Віталій. — З інформаційних… полів. З інформації, одно слово.

Старий мовчав, і Віталій додав трошки винувато:

— Напевно.

— Він не каже, де він узявся, — сказав Володимир Альбертович. — От ти, Вітальку, чи твій тато… хтось із вас може точно знати, що Пандем — друг людству, а не ворог?

— Ну, якщо ви подивитесь навколо, — припустив Віталій, — і порівняєте з тим, що було п’ятнадцять років тому…

— Як ти можеш про це судити?

— Зате мій тато може. Крім того, я ж читаю книжки… І старі газети, наприклад. Дуже повчально.

— А порося, яке ситно годують, перш ніж… а-а, вибач. Я забув, що ти не знаєш, навіщо відгодовують поросят.

— Тепер це ні для чого, — тихо сказав Віталій. — То раніше їли тварин. До Пандема.

Володимир Альбертович раптом усміхнувся; Віталій здригнувся: це була усмішка молодої людини. Можливо, років п’ятдесят-шістдесят тому він так само всміхався, зустрічаючи після роботи дружину…

— Я вже дуже давно не розмовляв ні з якими пацанами, — пробурмотів Володимир Альбертович. — Ти, мабуть, дуже навіть непоганий — голова світла… Але мені тебе ніколи вже не зрозуміти. Як і тобі мене. Ти — людина, яка ніколи не залишалася на самоті…

— А самотність — хіба це добре? — здивувався Віталій.

Старий хотів відповісти, але промовчав.

Юлія Олександрівна Таміленко, віком два з половиною роки, плавала в басейні. Кольорове мозаїчне дно круто йшло вниз, і на глибині трьох метрів заманливо рябіли черепашки, кульки, намистинки, дзеркальця, вертушки; Юлія Олександрівна виринала, задоволено ухкаючи, і розглядала здобич, лежачи на спині, неприємно схожа в такі хвилини на забуту у ванній пластмасову ляльку (принаймні Олександру Таміленку-старшому, молодому дідові цієї дівчинки, здавалося саме так).

Сашко стояв коло бортика, дивлячись, як пірнають, виринають, плавають наввипередки, бризкаються, стрибають з водяних гірок різні діти від року до десяти; коли хтось з них ішов під воду довше, ніж на хвилину, Сашка захльостував древній, непідвладний розумові інстинкт: пірнути, дістати, врятувати негайно.

Він