Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Віталій розгубився.
«За поворотом».
— За поворотом, — сказав Віталій.
— А-а-а, — кивнув старий якось дуже втомлено. — Дякую…
І зник з очей — мабуть, повернувся до своєї «їздилки» на узбіччі автостради.
«Хто він?»
«Людина».
Віталій запхнув руки в кишені штанів:
«Пане…»
«Ти дарма злякався».
«Я злякався?!»
«Так. На одну маленьку хвильку».
«Послухай… Він що, не говорить з тобою ніколи?»
«Я з ним не говорю. А він… З собою він же говорить».
Віталій спробував уявити собі, яке це — жити людині, з якою ніколи не розмовляє Пандем. Як це? Все одно що не думати ні секунди, але ж так не вийде…
«А як же він живе?»
«Живе, як йому подобається».
«А чому…»
— Хлопчику! — долинуло з автостради.
Віталій здригнувся й задер голову.
— Може, тебе підвезти? — запитав старий. — Тобі куди, в місто?
— Н-ну… — промурмотав Віталій.
«Злякався?»
«Я не хочу з ним в одній машині!»
«Дурник. Він така сама людина, як ти. Не вкусить».
— Ах, вибач, — сказав старий. — Тобі ж, мабуть, заборонено спілкуватися з такими, як я?
* * *
Його звали Володимир Альбертович. Свою машину він вів сам, це вимагало зусиль і відбирало чимало уваги. Віталій подумав було, що його супутник не може розмовляти під час руху, проте Володимир Альбертович, виявляється, міг.
— Віталій… а ким ти хочеш бути?
Віталій чомусь зніяковів. Одне діло сказати тим хлопцям, майбутнім енергетикам, що перед ними, мовляв, майбутній пілот. І геть інше — Володимир Альбертович, який живе без Пандема… Ще подумає, що Віталій вихваляється…
— Я ще не вирішив, — скромно сказав Віталій. Скоса зиркнув на супутника: невже вийшло так, ніби він, Віталій, збрехав?!
«Брешуть по-іншому. Заспокойся».
На узбіччях кольоровими плямами миготіли припарковані машини. Обривок музики прилетів — і зостався ззаду разом з селищем, яке вони проминули; тепер ліворуч проносилися соснові посадки на місці колишніх полів, а праворуч — каштанові крони. Або не каштанові — не збагнеш на такій швидкості.
— Дивно, що досі не вирішив, — сказав старий. — Хоч це, звісно, мене не стосується… Може, ти взагалі не хочеш зі мною говорити?
— Ну що ви, — сказав Віталій. — Хочу.
— От у мене була цікава робота, — Володимир Альбертович усміхнувся. — Я був міністром.
— Невже? — зацікавився Віталій.
— Еге ж, — старий дивився на дорогу. — Я був хорошим міністром. Бо це, бачиш, велика наука — рух фінансових потоків, розвиток одних процесів і вгамування інших…
— Не розумію, — зізнався Віталій.
— І не дивно, — буркнув старий.
«Про що це він?» — швидко запитав Віталій.
— Почекай, я сам тобі поясню! — майже викрикнув старий.
Віталій здивувався.
— Вибач, — сказав Володимир Альбертович на тон нижче.
— Ви не хочете, щоб я говорив з Пандемом?
— Я живу серед примар, — пробурмотів старий. — У мене таке враження, що ви всі — персонажі кіно. Вас усіх підключено до однієї машини, іноді мені здається, що я бачу дротики, які стирчать з ваших голів…
Машина котилась дедалі повільніше.
«Вітальку, у нього дружина померла місяць тому. Вона була дуже стара, старша за нього. Він геть самотній. Зовсім».
— Шкода…
— Що ти сказав? — стрепенувся старий.
— Ви мені хотіли щось пояснити, — подумавши, нагадав Віталій.
— Так, — старий натис на гальмо занадто різко. Віталій трохи стукнувся об панель. — Вибач…
Віталій потер забите місце. Біль минув, наче його витягли пилососом.
— Величезна махина, — сказав старий. — При мені галузь нарешті запрацювала… Це означає, що на заводи прийшли люди і що вони виготовляли комбайни, трактори, гірничодобувні машини, екскаватори… і що за ці машини потім було кому платити… Ти ж знаєш — мало випустити продукцію, треба налагодити систему збуту, отож при мені ця система… — він сам себе перебив. — Ти, мабуть, і не знаєш, що таке збут?
— Ми вчили, — сказав Віталій.
— Ви вчили… Ти в шахи граєш?
— Так.
— Отож… Уяви, що всі клітинки стали одного кольору і всі фігури стали пішаками. Уявив?
Віталій знизав плечима.
— Або от іще: ти годинникар, придумав найтонший механізм, зібрав разом шестерні, пружинки, гвинтики, все це філігранно підігнано одне до одного й працює так точно, що за сто років не зіб’ється ні на хвилину… Прийшов Пандем, механізм викинув, а стрілки став переводити пальцем. Отак.
Осторонь від автостради стояла башточка, схожа на енергостанцію в мініатюрі, тільки замість вітрила над її дахом кружляла голубина зграя.
— Мені нема для чого жити, — пробурмотів старий. — Я все життя працював. Я йшов до свого успіху, як альпініст до вершини… Потім усі гори зникли, я стою на рівнині, мені однаково, куди йти.
— Успіх — це коли про вас усі знають? — запитав Віталій. — От у мене є тітка Олександра, вона мистецтвознавець, і вона говорить…
— Мистецтво тут ні до чого, — обірвав його старий. — Крутитися серед шанувальників — це не успіх… Успіх — це коли ти можеш змінити світ. Хоч ледь-ледь. Саме ти, власного волею. Успіх — це влада, якщо хочеш знати… Найбільший успіх у нашому світі має знаєш хто?
