Пандем - Марина та Сергій Дяченко

«Там зовсім не так красиво, як здається звідси».

— Як ти знаєш? Ти там бував?

«Так далеко — ні».

— Отже, для тебе це теж буде вперше?

«Так».

— А що, як там ти… якщо тебе не буде?

«Я буду, не хвилюйся. Я буду з вами… завжди. Хоч би там що».

Віталій сів на лавочку й обійняв свої коліна. Автострада була поруч, туди-сюди гасали сполохи, то затьмарюючи зірки на небі, то дозволяючи зіркам затьмарити себе.

— Пане… А є ще такі, як ти? Там, на зірках?

«Не знаю. Гадаю, є».

— А… це не небезпечно?

«Заходити на чужу територію завжди небезпечно… Але тут, на Землі, наша територія. Тут нікого не бійся».

— Слухай, Пане, а ти чогось боїшся?

Здається, Пандем усміхнувся:

«Ні».

— Нічого-нічого?

Коротенька пауза. Переморгування зірок.

«Та ні, Вітальку, нічого. І ти не бійся».

Якийсь час Віталій мовчав, дивлячись на небо й перебираючи, наче вервечку, власні пальці.

— Ти скажи, будь ласка, моїм батькам, щоб вони не сердилися. Що мені просто… ну.

«Я їм сказав. Вони розуміють набагато більше, ніж ти думаєш».

— Я не думаю, — сказав Віталій і почервонів.

«От і добре».

— Пане, — Віталій завагався. — А от… Коли людина вмирає — вона після смерті живе чи ні?

«У цьому світі ні».

— А інші світи справді існують? Ти знаєш?

«І знав би — не сказав…»

— Чому?!

«Було б нецікаво. Це так, ніби подарунок на день народження зберігати цілий місяць на видному місці».

— Нічого собі подаруночок… Мені, може, страшно вмирати!

«Нічого тобі не страшно. Тобі ще мінімум вісімдесят років жити… Або й удвоє більше. Або втроє. Або ти взагалі не вмреш. Навіщо тобі знати, що там?»

Віталій довго мовчав, дивлячись на зірки.

— А цікаво, — сказав він нарешті.

Він помітив спершу стоянку «їздилок» і тільки потім вхід на стадіон. Полічив блоки на стоянці і аж свиснув: свято чи що?

Коло виходу на поле білява рожевощока жінка рилася в сумці; знайшла, вийняла яблуко, таке ж біляве й рожевощоке, як вона сама. Простягла маленькій пухкій дівчинці у важкому шоломі з навушниками:

— Погризи перед заїздом…

Дівчинка вкусила яблуко, поправила косу, що вибилася з-під шолома, і потрюхикала до дивної споруди, що чекала її на доріжці. Це було щось схоже на велике колесо з сидінням усередині, зі складною системою приводів та противаг, з червоним прапорцем на кермі (а в споруди було кермо). Віталій придивився. «Зробила сама», — говорив гордий напис на прапорці.

Він підійшов до бар’єрчика й почав дивитися.

Так, місцеві дітлахи досягли успіху. Одних велосипедів було десять видів. Педальні повзуни, ходульні самоступи, хитрі транспортні пристрої, чий вигляд одночасно смішив і викликав повагу; половина винаходів пишалася червоним прапорцем «Зробив сам», інші були марковані синіми прапорцями («Підказка Пандема») і жовтими прапорцями («Допомога Пандема»). Усе це їздило по зеленому полю, маневрувало й сигналило, прагнучи показатись у всій красі. Трибуни були заповнені захопленими батьками.

— А що, ця мала з кіскою справді сама збудувала цю штуку? — уголос запитав Віталій. Все одно за гуркотом стадіону його ніхто не чув.

«Не тільки збудувала, але й придумала сама… Ївга Усенко, десять років. Хочеш познайомитися?»

— Ні, — швидко сказав Віталій. — Користі в її винаході… так, виграшки. Тим більше що ти все це знав заздалегідь — ще до того, як вона…

«Так, знав. То й що? Думають вони самостійно, вони пишаються тим, що дещо вміють самі. І правильно роблять, що пишаються».

— А я що, думаю несамостійно?!

«Ти ж хотів щось там у голові підкрутити… Чи це вже в минулому?»

Віталій повернувся й пішов геть зі стадіону. На протилежному краю поля поздоровляли переможців; не озираючись, Віталій проминув стоянку й сповільнив крок, проходячи повз пришляхове кафе.

— Віталій! — дівчина у вікні кухні помахала йому рукою. — Іди їсти!

Він потоптався. Звернув зі стежки, помив руки в умивальнику-фонтані, сів за дальній столик під запилюженою сосною.

— Іж, — дівчина поставила на скатертину тарілку улюбленого Віталієвого супу. — А то через годину в нас тут буде натовп. Усі зі змагань як повалять…

— Дякую, — сказав Віталій.

Дівчина махнула рукою. У неї були ямочки на щоках і дуже великі, ледве втихомирені футболкою, перса.

Віталій засоромився.

— Хлопчику!

Уже обертаючись, Віталій спитав себе, що не так. І зрозумів: незнайомі дорослі люди зверталися до нього «Віталій». Кликати хлопчика просто «хлопчик» — якось дивно, у хлопчика ж є ім’я…

Старий дивився згори, з автостради. На вигляд мав років вісімдесят. Мандрівник.

— Що? — чемно запитав Віталій.

І подумав з холодком у животі: він з цих. Віталій знав, що вони є, але не траплялося бачити.

— Я шукаю дорожній покажчик, — сухувато сказав старий. — Звичайно я користуюся картою, але ця, здається, вже застаріла… за останні кілька місяців, — і він ляснув по кістлявому коліну згорнутою в трубочку натурпластовою картою.

— Я можу показати дорогу, — запропонував Віталій. — Якщо ви запитаєте…

— Спасибі, я волів би покажчик, — ще сухіше