Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Ні запаху, ні звуку. Цвіркуни та розігріта трава — ніби станції тут нема.

Неподалік вежі на траві сиділи дві дівчини й два хлопці, ледь-ледь старші за Віталька. Одна дівчина засмагала, роздягнувшись до трусів і розлігшись на рушнику. Друга сиділа по-турецьки, склавши руки на ногах і заворожено дивлячись на вітрило.

Хлопці гризли яблука. Поруч на траві валялися чотири велосипеди.

— Привіт, — сказав Віталій.

Та дівчина, що засмагала, трохи підняла голову:

— Привіт. Тобі ніяково?

— Ні, — сказав Віталій якомога байдужіше.

— Ну, я перевернуся, — сказала дівчина й справді перевернулася на живіт, відкривши Вітальчиному поглядові смагляву спину зі слідами відбитих травинок.

— Прийшов подивитися? — запитав старший з хлопців.

— Просто гуляю, — сказав Віталій й тільки потім усвідомив двозначність питання. — Просто гуляю, — повторив він і розлютився на себе за дурне зніяковіння.

— А ми приїхали подивитися, — сказав другий хлопець, і Віталій остаточно переконався, що він має на увазі станцію. — Ми взагалі-то енергетики. Майбутні.

— А я пілот, — сказав Віталій й відвів очі. — Майбутній.

— Тебе як звати? — запитала гола дівчина, вигинаючи спину.

Віталій назвався. Та дівчина, що дивилася на вітрило, скосила на нього кругле каре око — і повернулася до свого споглядання.

— Сідай, — сказав старший з хлопців.

Віталій сів і теж задер голову. Як працюють енергостанції, Пандем пояснив йому ще в трирічному віці (правда, Віталій бачив один раз одного шановного фізика, татового знайомого, який клявся, що ні чорта в цьому не розуміє). Та якщо отак сидіти й дивитися на вітрило, як воно виграє, закриваючи півнеба, як вигинаються сріблясті рамочки-вуса…

— Здається, що небо гнеться, — сказала дівчина, яка сиділа по-турецькому. — Ходить хвилями й міняє колір. Небо. Скажіть?

— Так, — сказав Віталій.

Він стомився. Він півдня йшов, не спиняючись. Гули ноги. Дивитися на вітрило було приємно.

— Але ж півміста живить, — з гордістю пояснив старший хлопець. Віталій і без нього це знав.

— Чого пишатися? — сказав він несподівано для себе. — Не ми це придумали.

— Зате ми зробили, — трохи образився хлопець. — Мій батько монтував…

— От якби твій батько це придумав, — сказав Віталій, — тоді інша річ.

— А моя мама каже, що ми всі разом придумали Пандема, — сказала гола дівчина й сіла. Відбитки травинок були тепер у неї на грудях. — Що ми придумали Пандема, а вже він допоміг придумати енергостанції, новомобілі, всяке. Виходить, це придумали ми.

Віталій змусив себе відвести погляд. Ну що в них за мода — загоряти майже голяка.

— Ти, мабуть, їсти хочеш? — похопився молодший. — Візьми, там у кошику повно всякого. Не соромся, ми вже обідали.

Увечері вони попрощалися біля автостради. Нові знайомі роз’їхалися по домах («Ну, буде щось цікаве — сповісти через Пандема»), а Віталій знову побрів по стежці під автострадою, і над головою в нього тепер уже пролітали вітер та вогні.

«Додому не хочеш?»

Віталій хотів. Пандем знав, що він хотів. Але Віталій мовчав.

У давнину діти — і підлітки — тікали з дому на свій страх і ризик. Ішли просто себе, ставали чиєюсь здобиччю, та частіше — Віталієві так здавалося — виходили переможцями й поверталися додому цілком іншими людьми. Дорослими.

«Первісне уявлення про ініціацію».

— Так, — утомлено погодився Віталій. — Пане… А можна мені хоч раз, ну хоч раз у житті відчути смертельну небезпеку?

«Як це?»

— А так: якщо я помилюсь — я вмру, як старий. По-чесному.

«А що скажуть твої батьки, якщо ти вмреш, як старий?»

— Але ж насправді я не вмру! Буде тільки ймовірність, розумієш, тільки ймовірність, я про це знатиму… Тільки по-чесному.

«Якщо ця “по-чесному ймовірність” по-чесному реалізується — що скажуть твої батьки?»

— Хіба я власність моїх батьків? — Віталій зітхнув. — Батьки, може, хочуть, щоб я все життя був маленький. Мама — це вже точно… Пандеме, а ти можеш зробити так, щоб я завжди був дитиною?

«Що за дурне питання. Навіщо мені це треба?»

— А от моїй мамі треба!

«Дурник. Вона мріє побачити тебе дорослим і сильним».

Віталій зітхнув знову. Ноги ще крокували, але їм був потрібен відпочинок, а особливо їм була потрібна тепла вода, хоч, звісно, просто струмочок теж підійде на крайній випадок…

— Віталію!

Він здригнувся.

Недалеко від дороги стояв новий будинок, з балкона другого поверху махала рукою незнайома жінка в червоному світловідбив-ному сарафані; у світлі фар машин, що мчали повз дім, вона була схожа на маленьку пожежу.

— Віталію, іди сюди…

Він підійшов.

— Можеш переночувати, — сказала червона жінка з балкона. — У мене син у таборі, чоловік у відрядженні, кімната вільна. Вечеряти будеш?

Вона не докучала Віталію ні розпитуванням, ні інструкціями. Нагодувала вечерею, показала кімнату й пішла до себе за комп’ютер.

— Дякую, — сказав Віталій, вилазячи з ванної.

«Нема за що. Не кидати ж тебе посеред дороги».

— А як мені їй… віддячити?

«Скажеш завтра, що ти вдячний».

Віталій загорнувся в плед. Вийшов на балкон; спати хотілося жахливо й не хотілося зовсім. Небо було все в зірках, наче склянка з газводою — у бульбашках.

— Пане… Я дуже туди хочу.