Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— А можна мені приходити сюди прямо з дому? Або зі школи? Потім?

«Хочеш добру пораду?»

— Пане…

«Чуття міри — чудова річ. Подружися з ними — і розстанься, перш ніж зрозумієш, які ви різні…»

Віталій Кімович Каманський, п’ятнадцяти з гаком років, вийшов з дому на світанку, ніким, окрім Пандема, не помічений.

Не можна сказати, що він посварився з батьками. Не можна сказати, що йому набрид брат. Йому просто захотілося самотності, дороги, хотілося когось зустріти, познайомитися з кимось новим, або нікого не зустрічати, а йти по узбіччю й дивитись, як навколо міняється світ.

Позавчора Віталія зрізали на відборі в пілотську школу. Це не було несподіванкою: Пандем попереджав, що він погано підготовлений. Загалом Віталій недобрав тридцять відсотків — і з фізики, і з фізкультури, і з психологічної стійкості; шестеро його однокласників пройшли, а Віталій — та ще десятеро — зосталися за бортом.

Віталій проїхав до міської межі на «черв’яку», що його мама іноді неправильно називала «електричкою». На станції було тихо, чисто й майже безлюдно; Віталій зійшов з перону й побрів під автострадою — по стежці вузькій, мов лезо, обрамленій високими ромашками та лежачим листям подорожника. Він ішов, слухаючи власні кроки й ні про що не думаючи.

Над головою проносилися ніби пориви вітру — автострада не спала ні вдень, ні вночі, ні вранці; батько розповідав, що раніше машини були важкі й смердючі. Колись Віталій бачив таку машину у когось зі старих сусідів…

— Чому хтось може, а хтось ні? Ми що, не рівноправні?

«Не рівноправні. Вони ж не вміють малювати, як ти».

— А якщо я не хочу малювати? Хто це визначає — кому що робити? Кому літати, а кому сидіти, уткнувшись носом у коліна?

«Природа».

— Ну не треба, Пане! Ну не треба! Яка ще природа? Якщо ти бачиш, що людина ледь-ледь на тест не дотягує — чого ти не виправиш їй, наприклад, вестибулярний апарат? Щоб вона стала така, як треба?

«У різних людей різні вестибулярні апарати».

— Чого? Що б від тебе відвалилося, якби я склав тест?

«Від мене б нічого не відвалилося. Від тебе відвалилось би, і дуже сильно».

— Що?

«Воля. Здатність до змагання».

— Нехай… Є людина, яка вибрала собі роботу. І роботу, яка тобі, до речі, потрібна! Чого цю людину треба зняти з трапа? Ти ж знаєш, я б вивчився!

«Нехай — то й нехай. Ти пропонуєш, щоб я підкрутив гвинтики у твоїй голові, зробивши з тебе першокласного пілота, у перспективі космонавта… А що, як я підкручу інші гвинтики? Щоб ти захотів стати ілюстратором дитячих книжок? Так і так ти будеш щасливий. У другому випадку — набагато щасливіший, бо природу ніхто не скасовував».

Сонце піднімалося вище. Віталій ішов і йшов; праворуч і ліворуч був уже ліс, справжній, не міський, і на узліссі паслися, мирно опустивши морди в зелень, плямисті корови, яких ніхто ніколи не заріже.

«Віталько, люди змагаються. Одне з одним, з предками, з нащадками, з часом, зі мною… Коли вони правильно змагаються — у них є стимул до життя, є мета, є повага до себе, до переможців, до переможеного…»

— Я, виходить, програв, щоб хтось порадів перемозі? Масовку зіграв?

«А чом би тобі реально не оцінити свої сили?»

— Якби в мене був син, припустімо, прийомний, і від мене залежало б, полетить він чи ні… А я б знав, як він хоче полетіти! Я допоміг би йому. Тим більше що гірше від цього не було б нікому.

«Хочеш — то полетиш. Це не останній набір».

Віталій подумав, що Пандем утішає його такими самими словами, якими він сам себе утішав. Ще перед тим, як іти на тест. Он як, глибоко всередині себе він чекав, виявляється, поразки…

— Ти знав?

«Ти й сам знав. Просто не зізнавався собі… Але в тебе ще є шанс. Добрий шанс, Віте».

— Знаєш, Пане… — Віталій мимохідь зачудувався сам собі. — Якби зараз була війна — я втік би на війну.

Він постояв, чекаючи, що скаже Пандем, але Пандем мовчав, і Віталій повернув у ліс.

Тут, за два кроки від міста, було занедбано й дико, неторкано, нетоптано. Трава розпрямлялася, приховуючи Віталькові сліди. Безшумно кружляла мошка. З-під ніг шаснуло маленьке, швидке, з бурою спиною й пухнатим хвостом.

Хитнулися кущі.

Віталій зупинився.

Він був ще геть малий, коли вони гралися з Пандемом в індіанців. І він так вірив у цю гру, що серце вистрибувало. Один відважний чоловік перед лицем ворога може покладатися тільки на себе; це усвідомлення переповнювало його такою гордістю, такою…

«А якби тебе вбили на тій війні, куди ти зібрався, — ти, вмираючи, спитав би, чому? Чому така несправедливість; хтось живий, а когось ховають?»

Віталій зітхнув.

— То інакше — світ, де тебе немає… Я, щоправда, не розумію, як це може бути, але тато каже, що так було… І жалітися там нікому… А якщо ти кажеш, що любиш мене, а просту річ заради мене зробити не хочеш…

«Утю-тю… Плакати будемо?»

— Ні, — сказав Віталій похмуро.

До полудня Віталій дійшов до енергостанції. Циліндрична вежа, схожа на перекинуту склянку, стояла посеред зеленого поля, коло підніжжя змією згорнулася важка чорна труба — якір, а високо в небі крутилось і вигиналось, ніби танцюючи, вітрило.