Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Слабенько, звично запахло газом. Андріївна розігріла на сковорідці вранішню пшоняну кашу, залила таким же вранішнім молоком. Лунко цокав годинник на стіні; загавкав у дворі Пірат — видно, хтось пройшов коло тину. На різні голоси відгукнулися сусідські собаки.

Андріївна сиділа, зачерпуючи ложку за ложкою, шкрябаючи об емальоване дно миски, жувала й думала про руберойд на дах і про плівку для парника. І що треба попросити сусіда Васю підварити раму на велосипеді. І що сьогодні вона знову пропустить серіал. І що на ніч треба буде добре протопити, бо обіцяли мороз…

У цю мить у голові її наче зашурхотіло, неголосно, по-мишачому. Андріївна поклала ложку і втомлено підперла щоку рукою.

Тріскотіння у вухах то дужчало, то стихало. Андріївна згадала, що вже три дні не п’є таблеток, які їй виписав лікар. Зі свічкою відкрила тумбочку, взяла аптечну пляшечку, викотила на темну й тверду долоню біле коліщатко, розділене на дві рівні частини тонкою лінією-рівчачком. Помилувалася; проковтнула, запивши водою. Поморщилася.

— Андріївно, — докірливо сказала темрява, та в цей момент спалахнула лампочка під стелею, а через секунду замуркотів телевізор.

Андріївна зраділа. Задмухала свічку, сіла в продавлене крісло, поклавши ноги на дерев’яний ослінчик. Молодий хлопець у піджаку розповідав прогноз погоди — відразу після нього буде реклама, а потім, Андріївна знала, буде серіал…

— Андріївно, — сказав голос усередині голови, і, погоджуючись з ним, вона повторила вголос:

— Андріївно-Андріївно, стара ти вішалко, сьогодні знов не зайшла до Ольги Михайлівни…

Хлопець у телевізорі саме сказав: «Удень три-п’ять градусів морозу». Сказав — і замовк, дивлячись на Андріївну вибалушеними од жаху очима.

— А потепління ж обіцяли, гади, — сказала Андріївна сама собі. — Ну, де ваше потепління?

Хлопець ковтнув слину. І заговорив швидко й голосно, ніби прагнучи заглушити власні думки:

— Другого-третього березня очікується незначне потепління до нуля градусів удень і до мінус двох-п’яти вночі. Потім знову похолодання до…

І затнувся. Смикнув головою, ніби витрушуючи воду з вух.

— …До мінус двох-трьох градусів морозу вдень і п’яти-семи вночі…

Андріївна не могла збагнути, що шумить у її голові — власне той «тиск», проти якого допомагають білі з рівчачком таблетки, чи це вітер гойдає на даху телевізійну антену…

На щастя, прогноз погоди вже закінчився. Починалася реклама.

Ось уже кілька днів Кім був п’яний, не торкаючись до спиртного; розгубленість була така ж незвична для нього, як для форелі — спрага. Потрясіння навпіл з ейфорією призвели нарешті до лиха: підмерзла траса не забажала носити на собі неуважного й безтурботного їздця. О четвертій ранку навколо було темно й порожньо, обабіч траси чорнів ліс, машина, опинившись на узбіччі в позі перекинутого жука, марно крутила колісьми, а Кім Андрійович висів на паску безпеки, намагаючись відчинити дверцята й вилізти з пастки.

Дверцята заклинило. Мимо промчали фари й зникли за близьким обрієм: водій або не помітив катастрофи, або вирішив не забивати собі голову дрібницями.

Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось — у ці останні секунди — для себе зробити.

Дверцята відчинилися без його участі — хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.

Допомога! Звідки?!

За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.

Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.

Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно — Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив — скоріше для очистки совісті — підтримуючу терапію і нове обстеження…

Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.

Кім помилився в діагнозі — це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…

Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.

Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі — а в клініці легких не тримали — раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.

Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж — кількох людей прооперували