Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Що?!

Отець Георгій задумався. Опустив очі, зосередився; беззвучно зашепотів, звертаючись до Бога, Кім розчув тільки «помилуй» і «спокусу»…

— Воно… він… Кіме, а вам не спадало на думку — якщо Пандем людина… То нова людина, всесвітня… Тоді може не тільки «він», але й «вона»… Він чоловік тією самою мірою, що й жінка… психологічно, я маю на увазі. Якщо… Даруйте, я зараз надто хвилююся, можу бовкнути зайве…

— Н-ні, — вимовив Кім. — Продовжуйте. Будь ласка.

Пітер закінчив другий шкільний ступінь на півроку раніше за основну групу; на той час він уже мав чітке уявлення про те, ким хоче бути (морським екологом) і чого на обраному шляху прагне досягти (вичистити від залишків токсичної гидоти ті западини морського дна, куди попередники-екологи ще не добралися). Ідея великої «випускної» подорожі належала навіть не Пітерові — Пандему; зате Пітер сам обрав маршрут. Йому хотілося соціальної екзотики.

Він прекрасно знав, що далеко не всі люди на Землі живуть так, як його друзі, родичі та ті майбутні колеги, з якими він щодня спілкується через мережу. Йому хотілося побачити не так екзотичні екосистеми (плавали, бачили, знаємо), як екзотичне суспільство; він наївно собі думав, що так звані традиційні громади доживають останні роки, оскільки люди по суті своїй однакові, а значить, з Пандемовою допомогою встановлять незабаром по всій Землі однаковий, зручний для життя уклад…

Місто, куди Пітер прибув на маленькому туристичному новолеті, здавалося примарним не тільки через дивну архітектуру, не тільки через смарагдові кучеряві рослини, що заполонила всі вулиці (гібрид ліани й фікуса?), не тільки через неприродно-синє небо та цукрового кольору бруківку; згори пекло сонце, а в місті працював клімат-контроль, і тому повітря тремтіло. З марева виростали шпилі, акварельно-розмиті біля основи, з вершинами, ніби намальованими тушшю. Пітер був сповнений благоговіння й дещо розгублений.

Пандем дуже детально пояснив йому, як поводитись, що треба робити й чого робити не слід у жодному разі. У прохолодній кімнатці, схожій на чарунку бджолиного стільника, Пітер скинув комбінезон і переодягся в місцеве; незабаром з’ясувалося, що місто поводиться так, ніби ніяких туристів на світі не існує. Пітер сподівався побачити базар з яскравими килимами, зі зброєю, з давнім посудом; Пітер чекав розваг та етнографічних видовищ, верблюдів, кіз, відкритого вогню просто неба, музичних інструментів, боїв і танців; нічого подібного. Дивні рослини вилися по різьблених стовпах, по сходах та стінах. Червоні й білі язички квітів згорталися в трубочку, коли на них налипала, сівши, випадкова муха. Спостерігаючи за квітковим полюванням, Пітер зрозумів, чому в місті так мало набридливих комах.

Цілий день Пітер бродив один, слухаючи ненудні лекції Пандема з історії та етнографії, місцеві страшилки й анекдоти. До вечора він значно порозумнішав, а народу на вулицях стало більше; переважно це були чоловіки в чорному й кольоровому вбранні, обвішані золотими та срібними знаками розрізнення, і Пітер нізащо не збагнув би родової, кланової, цехової належності кожного, якби не Пандем.

Жінки не ходили поодинці — тільки групами; вперше побачивши таку групу, Пітер ледве стримався, щоб не роззявити рота.

«Пане, вони в масках?!»

«Можна сказати й так…»

Однакові обличчя жінок були схожі на білі лубки з прорізами для очей. Вони йшли, збиті в щільну зграйку. Пітерові стало страшно.

«Пане… Чого вони мовчать?»

«Вони балакають без угаву. Через мене».

«Чого вони не повертають голів?..»

«У них мікрокамери встановлені на лобі, на скронях і на потилиці… Круговий огляд».

— А навіщо… — сказав Пітер уголос й одразу прикусив язика.

Посутеніло. Марево над землею розсіялось; тепер здавалося, що місто реальне, а шпилі, підсвічені зеленуватим світлом, навпаки, примарні. Розташування будинків і вулиць невловимим чином змінилося; на кожному кроці чекали розчахнуті двері, за якими галасували й сміялися, і незвично пахло, і мерехтіли вогні…

Протрубив, ніби хрипкий слон, музичний інструмент. У небі над величезним майданом загорівся величезний екран; рядки й рядки, графіки, імена — Пітер і без Пандема зрозумів, що перед ним колосальний рейтинговий список. На площі варилася, наче в казані, юрба — вона не була єдина, вона дробилася на групки й острівці, і кожен, схоже, знаходив того, кого шукав, — завдяки Пандемові…

— Це змагання? — запитав Пітер уголос, не боячись бути почутим у такому гаморі.

«Ти хотів би?.. У двері праворуч — можна вибрати двобій на холодній зброї або просто бійку. Два квартали вперед, ліворуч — змагання з дотепності. А ще є вимірювання сили волі — хто довше витримає біль… Або хто довше за інших зуміє не думати про мавпу», — Пітерові здалося, що Пандем стримує смішок.

— А де ці… жінки?

«Зайди в мережу…»

У маленькій кімнаті, схожій на чарунку бджолиного стільника, Пітер вийняв з ніші в стіні маленький місцевий комп’ютер. Зайти в місцеву мережу без Пандемової допомоги він би й не пробував; доступ було зашифровано, засекречено (від кого?!), ускладнено…

«Давай-давай. Не лінуйся».

…Відчуття було таке, ніби зірвали з очей брудну завісу. Ніби чорно-білий екранчик раптом став кольоровим; Пітер дивився й слухав, роззявивши рота.

Вони виходили всі під однаковим ніком — «Гюрза»…

Вони були такі різні! Яскраві, веселі, дотепні, вони грали на органах і на домрах, танцювали на віртуальних барабанах, співали, малювали, складали вірші багатьма мовами, Пандем синхронно перекладав — та головне, підказував Пітерові, як поводитися, й утримував, щоб не сказати дурницю.

— Пане! Я не хочу йти!

«У тебе є ще час».