Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— З Божою поміччю я прийняв рішення… Прошу вас, почекайте ще. Поки не повернуся. Будьте тут…

Він повернувся до Кіма спиною й рушив у глиб церковного садка. Кроки його, спочатку тверді й рішучі, ставали дедалі м’якші й повільніші; і врешті темне вбрання зникло за деревами.

Кім зірвав вишню й кинув у рот. Не відчуваючи смаку.

…Говорити з Пандемом — уперше за десять років? Заради Кіма — чи заради себе самого?

Терпіння. Дочекатися. Відповідь прийде. Щось має прояснитися.

…Він запитає в отця Георгія: отже, власник безсмертної душі в тілесному безсмерті не має потреби?

І ще він запитає: отже, відкрита участь Пандема у всіх наших справах, у наших думках і відчуттях… Ці його повсякденні чудеса і є доказ того, що Пандем не Бог? Бо як можна вірити в чудо, яке щодня в тебе перед очима… Про яку віру може йтися… Спокуса дивом…

Ні… те головне, про що він запитає, — як тепер їм з Яриною жити? Як жити Кімові, знаючи, що він — другий у черзі по Яринину любов?

Але якби Ярина була ревно віруючою… Кім теж був би другим?..

А бажання бути першим — це що ж, гординя, яку треба впокорювати?

Яка каша у мене в голові. Яка густа каша…

— У-гу, — протягла Олександра, розтираючи мочки вух. — Скільки це звучить? Три хвилини?

Слово «звучить» вискочило саме — за аналогією. Насправді, коротенька п’єска про пробудження в наметі розрахована була зовсім не на слух.

— У принципі, композиції можуть бути як завгодно довгі, — сказав чорноокий атлет-винахідник. — Можна запустити тему… На цілий день… А зі вдосконалюванням пристрою зникне потреба принаймні в льодянику…

Олександра чухала тепер уже кінчик носа.

«Знаєш, dear, на що це схоже… На вже перетравлену кимось музику».

«Не кажи йому цього».

«А що мені йому сказати?»

«А що кажуть людині, яка не просто додумалась, але й зробила щось уперше в історії людства?»

«Який ти патетичний дідок».

«Сама баба. Цинічна».

— Бернарде, — сказала Олександра. — Я, по-перше, поздоровляю вас… По-друге, я зараз порекомендую вас, е-е-е…

«Браунисі. Вона оцінить».

— …порекомендую експертові з галузі високотехнологічних мистецтв пані Джулії Браун з Нової Зеландії…

«У них пів на третю ночі. Приснитися їй?»

«От іще, куди так спішити…»

«Вона зрадіє».

«Ну приснись, Фредді Крюгере…»

Чорноокий атлет Бернард раптом заусміхався. Здається, Пандем прямо транслював йому реакцію Браунихи. Олександра раптом згадала про свою втому.

«Пане, дитинко… А якого дідька ти не зв’язав його прямо з кимось з техноложок?»

«Тільки після вас, мадам. День, коли ви втратите свій чудовий нюх, стане для земної культурки днем жалоби».

«Ти ж без мене бачиш, що це високотехнологічна перловка. Ну, транслюються мені усереднені емоції у певній послідовності… Так людина розучиться навіть цікавість виявляти, поки їй не зіграють композицію з назвою «Юний технік»…

«Такі, як Бернард, не розучаться… Коли стане ясно, що емоційний транслятор не знайде широкого застосування, він уже буде захоплений чимось іншим».

«Не знайде? А страшилки транслювати?»

«Страшилки — так. Але це інший жанр».

— Поки що всього двадцять коротких композицій, — сказав, так само всміхаючись, Бернард. — Олександре Андріївно, у них у Нью-Зіленді велися роботи в тих самих напрямках, але зайшли в глухий кут… І я, здається, знаю, на чому вони обламалися… До речі, крім «Пробудження» є ще «Полудень узимку», «Сосновий бір», з найкращим сюжетом і гостра — «З гірки»…

— Ох, Бернарде, — сказала Олександра. — Якщо ваш метод справді приживеться… знаєте, як називатимуться композиції дев’яноста відсотків ваших послідовників? «Убивство школярки», «У забитій труні», «Зґвалтування в склепі»…

Чорноокий слухав Пандема і, здається, навіть не звернув на її слова уваги.

Отець Георгій був відсутній годину сорок хвилин. Кім непокоївся; нарешті, довгополе вбрання виринуло між біленими стовбурами (а в садку коло церкви все було чисте й доглянуте, навіть здичавілі кури)…

Лице священикове, колись бліде, було тепер незвично рум’яне — ніби він просидів цілий день під сонцем. Ані слова не кажучи, отець Георгій опустився поруч на лаву. Перевів дух.

Кім мовчав, даючи йому змогу зібратися з думками.

— Дивно, — пошепки сказав отець Георгій. — Як дивно, Кіме Андрійовичу… Ви помітили, як він змінився за десять років?

— Він?

— Пандем… Ви не можете помітити, ви ж постійно з ним спілкувалися… Я ні. Тепер це геть інша істота… Це…

Отець Георгій розвів руками, ніби добирав слово й не міг добрати.

— Я винен перед вами… — почав Кім.

— Ні, все вийшло якнайкраще… На добро… Кіме Андрійовичу, ви ж сприймаєте його як людину?

— Ну… так. Якщо правда — то так…

— Мені й самому здалося, що я говорив з людиною… Принаймні мені було легко з ним говорити.

— Невже?

— Дивно… Мені здалося навіть, що він… не знаю, як сказати… відчуває якісь емоції… І засмучений, якщо тут доречне це слово… вашим непорозумінням, він, бачте, вважає вас своїм другом… хоч мені не зовсім зрозуміло, як можлива така дружба… Він каже, що в нього глибокий емоційний зв’язок з вашою дружиною. Він не може позбавити її своєї постійної присутності. Він вважає, що це буде шоком