Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Отець Георгій зірвав з дерева ще кілька ягід:

— Ну… я всього-на-всього можу вам сказати, що думаю. А ви можете вірити мені чи ні… А щодо офіційної церкви… тут не все так просто. Від імені всієї церкви я говорити не можу…

— А діти? Нове, цілком інше покоління, порівняно з нами — марсіани…

— Ні. Порівняйте останнє передпандемне покоління — ваше, наприклад, Кіме Андрійовичу, — і покоління, що виросло дві тисячі років тому. Порівняли? Різниця куди більша, ніж між вами й вашими дітьми… Ви скажете — то десять років, а то дві тисячі. А я скажу: це кількісна різниця. Не якісна… Ви запитаєте: хіба Пандем не зайняв у їхніх душах місце Бога? А я відповім: за всю історію людства було багато всякого, що намагалося зайняти місце Бога в душах дітей… І дуже часто це всяке… перемагало. На час, Кіме, на короткий час…

— Якщо Пандем суперкомп’ютер, — повільно почав Кім, — і якщо його відомості про світ щирі й повні… А з усього виходить, що це так… Чому він нічого не знає про Бога? Чому в Пандема немає доказів Божої присутності?

— А вас не бентежить, — отець Георгій витер вишневий сік з вусів, — що перші космонавти, опинившись на орбіті, не знайшли там нікого верхи на хмарі?

Кім німого не став відповідати.

Сонце піднялося високо. У тіні церкви лежали дві молоді олениці, і кожна з них по-своєму нагадувала Ярину. Кім зітхнув.

— У вас на душі тягар, Кіме Андрійовичу, — зненацька сказав отець Георгій.

— Так, — сказав Кім, дивлячись на дрімаючих олениць. — Мене розлюбила дружина.

Це сталося незабаром після Шуркового весілля. Якось уранці Кім сказав Ярині, посадивши її на ліжко перед собою:

— А пограймось у таку гру: ти сьогодні цілий день не говоритимеш з Паном?

Уже потім він зрозумів, що тон було обрано хибно. Ярина давно не почувалася дитиною поруч з чоловіком; Кім помилився — ймовірно, втратив нюх через звичку радитися з Пандемом. А може, просто не пощастило. Занадто хвилювався.

— Не розумію, — сказала тоді Ярина, і сказала різкувато. — Чому?

— Тому, що сьогодні неділя, — сказав Кім. — Я хочу бачити у твоїх очах тебе, твої думки, а не тінь вашої розмови. Розумієш?

(Це була наступна помилка. Він почав їй дорікати, а треба було… щось придумати. Що завгодно, тільки не докори.)

Ярина сиділа перед ним, напружившись, і — Кім бачив — запитувала в Пандема, за що їй така образа від близької людини.

Тоді він вибухнув.

Ні, він нічого не сказав. Слава Богу, на це в нього вистачило витримки. Він просто встав… навіть не грюкнув дверима. Просто встав і вийшов.

І не повернувся ввечері додому. Не подзвонив. Ярина й так знала від Пандема, де він і що з ним. Немає приводу хвилюватися.

…У якусь мить, сидячи в моторному човні посеред річки, він легкодухо подумав: добре було б, якби вона хвилювалася. Добре, якби хоч ревнувала. Податися в бррдель? Гидко…

Моторку він узяв на пристані. Там був тент, щоб ночувати, і зручний ресторанчик, щоб готувати їжу.

Усередині нього була цілковита, незвична тиша. Ніхто не розмовляв з ним. Іноді Кімові здавалося, що він оглух. Уночі, випивши найкращого вина, що знайшлося в ресторанчику, він говорив сам з собою. Йому було смішно, бо Пандем, великий Пандем, суперістота й друга Природа, образився, напевно, і вирішив Кіма покарати…

Над ранок він зрозумів, що помилився знову. Пандем відчував, які болісні були б для Кіма — тепер — спроби зав’язати розмову, і, зі звичним своїм тактом, дав йому змогу побути наодинці з собою.

Минув тиждень. Кім згадав, як визначають час по годиннику, і як керують механізмами, і як користуватися картою. І багато чого згадав, неквапливо й докладно — хлопчика Пандема біля палаючої машини, молоденьку Ярину в день їхньої першої зустрічі… Народження Віталька, народження Романчика…

І, згадуючи, він почувався — уперше за багато років — дивовижно, космічно самотнім.

Отець Георгій мовчав. Крутив окуляри в руках. Дивився на Кіма широко посадженими, твердими чорними очима:

— Ви піймали мене… підловили мимоволі, Кіме… Вам потрібен хтось… посередник між Пандемом і вами?

— Я не можу просити вас…

— Авжеж. Я так добре пояснив вам, що перед Господом Пандем — ніщо… Кишеньковий калькулятор. А сам я десять років не говорю з ним. Це більше, ніж звичка…

— Вибачте, — Кім підвівся. — Я піду.

— Я можу порадити вам більше молитися. І просити допомоги в Нього. І довіряти себе Його волі…

— Так, так…

Напевно, Кім сподівався, що після плутаної сповіді стане легше на душі. Ні, не стало.

Тепер він ішов до виходу. Стежку була вимощено цеглою, крізь щілини пробивалася трава… Коло самої хвіртки його наздогнав окрик:

— Стривайте, Кіме Андрійовичу!

Кім обернувся.

Отець Георгій поспішав слідом. Окуляри в його руках кидали на всі боки нервові білі відблиски.

— Постривайте, Кіме… Одну хвилину. Рано чи пізно це мало статися…

Кім не знав, лишатися йому чи йти. Отець Георгій міцно взяв його за рукав і посадив назад на лаву:

— Будьте тут. Одну хвилину. Почекайте…

І зник у дверях церкви — швидко перехрестившись на порозі.

Кім заплющив очі; вишні тицялись прямо в щоку. Здавалися теплими.

Отець Георгій повернувся й справді скоро. Лице його здавалося ще суворішим, ще аскетичнішим, ніж