Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Добрий день, — сказала нарешті Олександра. — Бернарде?..
Попередній обмін люб’язними словами, знайомство та все інше скоротилося завдяки Пандему до кількох фраз. Атлет одразу ж приступив до суті — попередивши заздалегідь, що йому знадобиться п’ятнадцять хвилин монологу. Поки він говорив, Олександра розглядала його вилицювате засмагле лице, очі, великі й сумні, мов оливки під дощем, і великий м’який рот.
«Пане?»
«Не на твій смак».
«Гм…»
— І як ми назвемо це нове мистецтво? — буденно запитала вона, коли чорноокий атлет закінчив і перевів дух.
Співрозмовник, здається, трохи розгубився. Він чекав якоїсь іншої реакції; можливо, він хотів, щоб вона здивувалася більше.
— Ідеї витають у повітрі, — вона зглянулася над ним і ледь усміхнулася. — Ні, я аж ніяк не хочу сказати, що вас випередили… Якщо у вас є діючий пристрій — ви перший. Якщо ні…
Атлет злегка прикусив нижню губу і вийняв звідкись з кишені круглу пласку коробочку, схожу на стародавній CD-плеєр.
— Так, — Олександра повертіла коробочку в руках. — Куди це вставляти?
— Нікуди, — чорноокий коротко переговорив з Пандемом, і його вагання вляглося. — Дві наліпки на мочки вух і льодяник — під язик…
— Льодяник?
— Спробуйте…
Олександра заклала за вуха пасма цупкого чорного волосся, приліпила до мочок дві металеві шайбочки («Гм… гарно чи ні?»). Потім з певним сумнівом покатала на долоні велику зелену таблетку, схожу на фігурний шматок мила. («Скривилась, наче русалка на коров’ячому пляжі… Там загорнуто прірву ресурсів, жери, поки дають…»)
Льодяник був трохи кислуватий. Пощипував за язик.
— Перша композиція називається «Пробудження в літній сонячний день у туристському наметі», — сказав чорноокий, помітно хвилюючись.
— Я готова, — кивнула Олександра.
Чорноокий коротко зітхнув.
* * *
Його звали отець Георгій. Він був старший за Кіма — на п’ять років чи на двадцять, визначити було неможливо. Чорна борода, коротка й тверда, не могла приховати глибоко запалих аскетичних щік; прямокутні димчасті окуляри не могли приховати дуже темних, дуже різких очей. Уперше зустрівшись з ним поглядом, Кім з тугою подумав: ні, розмови не вийде, не варто й затівати…
— Хочете вишень, Кіме Андрійовичу?
Кілька глянсових темних ягід лежало на вузькій і білій, мов у жінки, долоні отця Георгія. Дивно, що в такої людини такі руки…
— Дякую, — сказав Кім.
Якийсь час вони мовчки їли.
— Виходить, — сказав нарешті Кім, — ви всі ці десять років не розмовляєте з ним? Зовсім?
Священик усміхнувся. Здався відразу на десять років молодшим:
— Не соромтеся, Кіме Андрійовичу. Не бійтеся мене скривдити… Ви хочете запитати, чи вважаю я, що присутність Пандема на землі якимсь чином ображає Бога?
— Так.
Запала тиша, й чути було, тільки як співають пташки. Неподалік — по той бік автостради — квакали жаби. Шум будівництва майже цілком затих.
Усе ще всміхаючись, отець Георгій похитав головою:
— До мене приходили й питали… Питали приблизно так: виходить, у нас тепер замість Господа — Пандем? Я питав у відповідь: чому? Ну а як же, казали мені. Він же всемогутній, мов Господь, і всезнаючий, мов Господь… Отже, він — Бог?
Отець Георгій замовк.
Зовні, за церковною огорожею, бігали дикі кури — худі, сніжно-білі та зозулясті. На огорожу з розгону вискочив підліток-кіт — кури з криком кинулися хто куди, деякі навіть намагалися злетіти…
Кіт прошурхотів травою. Знову стало тихо.
— А ви? — запитав Кім.
— А я у відповідь теж питав: а де взялася в цьому світі й де дінеться після тілесної смерті ваша безсмертна душа? І хіба є щось у цьому світі, що може Пандем — і не могла б, нехай у далекому майбутньому, людина?
Кім не зразу зрозумів, що він має на увазі; священик дивився на нього тріумфально, ніби щойно посвятив Кіма у велику таємницю.
— Зникли хвороби, — сказав Кім, намагаючись осмислити сказане. — Але ж уся історія медицини… Люди прагнули позбавити хвороб і себе, й ближніх, і дечого навіть досягли…
— Ще педагогіка, — підказав отець Георгій.
Кім уважно його розглядав — наче побачивши вперше.
— Вам здається, що православний священик мав би бути інакший й говорити інакше? — отець Георгій протирав окуляри білою носовою хусткою. Кім подумав, що окуляри без діоптрій — на всій Землі не лишилося жодного короткозорого…
— Так… Скажіть, будь ласка, а Пандемове всевідання — як воно вписується у вашу концепцію?
Отець Георгій надів окуляри. Втупився у Кіма крізь димчасті скельця:
— Жителеві давнього світу… та хоч би початку двадцятого століття, навіщо далеко ходити… Будь-який комп’ютер здався б усезнаючим. А голос усередині голови… Хіба неможливо уявити собі технологію… Мікрочип, за допомогою якого звуки й зображення передаються прямо в мозок… Це певною мірою заяложені порівняння, даруйте мені…
— Заяложені порівняння?!
Отець Георгій розвів руками:
— У свій час я чимало читав журналів — наукових, псевдонаукових… Відверто фантастичних…
— Отже, Цандем — суперкомп’ютер?
— Ну, не так прямолінійно…
— А вам не здається, — почав Кім, уже забувши про делікатність, — що ви зараз намагаєтеся сховатись? Просто повторюєте погляд офіційної церкви: Пандем, мовляв, новий паровоз, тому нам тільки здається, що його «чорти пхають», а насправді — безневинна пара?
