Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Сашко, ти чудо, — похвалила Олександра, може, трохи похапливо.

— Авжеж, — відгукнувся Сашко з кривою посмішкою. — Я вирішив перекинутися на кулінарію… поки що.

«Пане?!»

«Навіщо так репетувати… Він покинув свою програму».

«Якого чорта…»

«У твого husband’а цвях у сідалі, ти не помітила?»

«Ти його дістав?»

«Я?! Змилуйся, дівчинко, у мене ще така діставалка не виросла… Просто, поки ти робиш культурку, твій благовірний активно живе внутрішнім життям».

— Сашко, — сказала Олександра вголос. — Ти що… досі психуєш?

Сашко промовчав.

Маленький синій купол було чудово видно з автостради. Кім простежив за ним очима; освітлений сонцем, купол відплив назад — не промайнув, як крона великого дерева чи погодний шпиль, а саме відплив, не втрачаючи гідності.

Кім, сам не розуміючи чому, пригальмував. А там і зовсім зупинився; дав задній хід, і їздилка, не розвертаючись — модель «Тягништовхай», — перестроїлась на зустрічну смугу руху.

Купол знову наблизився — повільно, недовірливо, так здичавілі звірі підходять до людини. Кім покинув машину на узбіччі, озирнувся, знайшов драбинку-павутинку, що вела з автостради вниз.

Ще недавно тут було селище, яке нині перетворилося на район розлитого, неначе море, двоповерхового міста. Поруч будувалася підземна автоматична фабрика; від автостради до церкви виявилося йти довше, ніж Кім припускав.

Над будівництвом літав схожий на великого кажана повітряний фільтр. Ловив і пожирав клуби чорного диму, що коли-не-коли здіймалися над монтажним колодязем. У церковному дворі було зелено; за огорожею росли нелякані, ніким не ламані вишні, і блискучі темні ягоди висіли на рівні Кімових грудей.

Він забарився на порозі. Запізніло зачудувався: а навіщо я сюди?..

Зсередини церква здавалася ще меншою, ніж знадвору. Жінка у світлій хустці діловито збирала недогарки свічок у маленьке бляшане відерце; свічки — точно такі самі, як у часи Кімового дитинства, — лежали тут-таки, поряд, на столі, застеленому вишитою скатертиною.

Кім покрутив у пальцях тонкий жовтий стрижень; у півмороку, праворуч од вівтаря, горіло п’ять чи шість вогників; вони відбивалися в чистому склі, що прикривало ікону, і тому здавалося, що їх удвоє більше. Перед іконами стояли три жінки й чоловік, усі окремо; найближча до Кіма жінка була його однолітка — вона щось беззвучно шепотіла й раз у раз розмашисто хрестилася.

Дивно, думав Кім, дивлячись на вогники свічок. Дивно, як Вогні, не так. Як Пандем ухитряється існувати поруч з Богом? Як вони містяться в одній картині світу?

Він запалив свою свічку від вогника найменшої, найслабшої з тих, що стояли перед іконою. Глянув у суворе лице, що дивилось на нього з темряви і ніби пливло над тремтливими вогниками. Зітхнув.

Виходить, що він прийшов до Бога жалітися на Пандема?

Хтось підійшов і зупинився поруч — од вітру колихнулися язички свічок. Кім скосив очі — людина була одягнена в темне вбрання до п’ят; Кім подумав, що добре було б, якби священикові не спало на думку з ним заговорити. Він не потребував зараз священиків — утім, він ніколи не відчував у них потреби…

Не дивлячись на Кіма, чоловік у темному перехрестився на ікону. Мигцем глянув на Кіма і вийшов, підмітаючи ризами кам’яні сходи порога. Як він живе, подумав раптом Кім. Що там, у нього всередині?

…Пригадувалось, як одразу після приходу Пандема його оголосили антихристом. Відповідними цитатами з Біблії було обклеєно всі стіни, їх повторювали й повторювали по телевізору, по радіо… У якийсь момент було страшно — здавалося, люди, що повірили у швидкий кінець світу, готові наближати його власними руками…

Хтось — так, здається, той-таки Сашко Таміленко — заявляв тоді зі звичним цинізмом: бієчки не буде. Ця гидота Пандем занадто сильний; з ним марно воювати — згодом вони просто внесуть його у свою картину світу…

І він мав рацію. Що говорив Пандем кожному віруючому, кожному, кого гнітив сумнів, які докази, історичні приклади та цитати з Біблії наводив — Кімові було невідомо; проте бурі й бунти потроху стихли, а храми стояли, як колись, щоправда, парафіян стало відчутно менше… Потім ієрархи всіх конфесій кожний своєю постановою визнали Пандема повноправним мешканцем матеріального світу — не Богом, не чортом, а чимось на зразок нового Інтернету. Хтось казав, що Пандем — творіння людських рук; хтось конкретизував — «породження науково-технічного прогресу». Тільки особливо непримиренні церковнослужителі продовжували свою війну — рутинну, нескінченну, мов стрічка Мьобіуса…

Цікаво, а якщо дикун визнає Пандема своїм богом — Пандем зможе йому довести, що це не так? І чи стане доводити?

І де межа, за якою дикун вважається не-дикуном?

Кім схаменувся. Його свічка догоріла вже до половини, а він так і не вирішив, чого просити в Бога. І чи просити взагалі?

Йому раптом здалося, що в церкві душно. Він невміло перехрестився і вийшов у двір; тут було порожньо. Віддалік шуміло будівництво; стиглі вишні погойдувалися над вузькою, старою, врослою в землю лавою.

— Добрий день, — сказав візитер. — Здрастуйте, Олександре Андріївно.

Олександра люто всміхнулася. Якби не Пандем — дідька б лисого вона погодилася розмовляти з візитером саме сьогодні, зараз; вона ще не отямилася після Фесту, її тривожив душевний стан Сашка, вона не була настроєна на розмови про мистецтво, але ж саме про нього, кляте, й збирався щось повідомити плечистий атлет, увесь з литих м’язів, котрий завітав сьогодні до неї в гості.

«Він гімнаст».

«Я за нього рада».

«Вислухай його, honey».

Візитер підняв одну брову; на лиці його був сумнів, адресований, утім, не Олександрі. На кілька секунд обоє — експерт Таміленко та