Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Я не мав на увазі…

«Я знаю. У тобі раптом ожила давня примара — опудало Всесвітнього Цензора. Твоя свідомість не терпить і духу Доброго Вчителя — тобі подавай Хитре Чудовисько, що заволоділо світом. У цьому ти нічим не відрізняєшся від Сашка…»

Лава на ланцюгах гойднулася сильніше. Віддалеки квакали жаби, шаленіли, підносячи до неба заливисті, майже солов’їні трелі.

— Твоя правда, — сказав Кім.

«Кімчику, ти ж ніколи не був легковірний… Десять років ми з тобою разом. А варто було Сашкові зіграти тобі забуту, звичну мелодію — і ти готовий, як пацюк, іти за старими страхами…»

— Не перебільшуй.

«Спадщина, яку я одержав десять років тому, — це аж ніяк не свято… Ти знаєш. Дуже важко пояснити сліпому різницю між темрявою і світлом… Між прекрасним і огидним. Доводиться пояснювати різницю між корисним і шкідливим; це принизливо для людства, але я мільйони разів чинив саме так. Бо мені треба було, щоб людство перестало вбивати себе, руйнувати себе, розбещувати себе… І відтворювати себе — без змін — у своїх дітях… До речі, я все-таки зробив Сашка щасливішим. Тепер він вірить, що я так його боюся, що вирішив покарати…»

— Та нехай, — Кім поморщився. — Тепер розкажи мені, що ти зробив з убивцею.

Пташки в кронах звучали дедалі голосніше.

«Убивця… Як тобі сказати. По-перше, через мою присутність у світі він став безпечний для інших. По-друге… мені небайдужий і він теж. Вічно мститися йому, нехай, страждаючи, спокутує заподіяне ним страждання?»

— Ні, нехай гуляє й радіє.

«Кіме. Ти не бував у його шкурі… Він пережив суд, загрозу страти, два роки в камері… він спрямований на саморуйнування. Йому хотілося кари. Він її одержав».

— Тобто ти зробив йому подарунок?

«Так. Певною мірою. Якщо каяття — подарунок…»

— Він покаявся?

«Так… А що, по-твоєму, може бути страшнішим… і милосердніше для вбивці?»

Світало.

— Пане… Невже ми з цим божевільним Сашком зуміли вивести тебе з рівноваги? Засмутити?

«Певної миті ти мене був злякався».

— Так, — сказав Кім, помовчавши.

Молодята дивилися на озеро. Туман нависав довгими білими пелюшками, і у просвітах між ними видно було воду, перекинуті стовбури сосен та очерет на другому березі.

— Гарно, — пошепки сказав Шурко, тоді як Віці хотілося, щоб він мовчав.

Пандем знав, чого хочеться Віці. І тому не видав ні звуку.

Віка дивилася на натхненне Шуркове лице, дивилася й боролася з роздратуванням, неясним, як цей туман. Усе було гарно, але все було не зовсім так, як треба.

Шурко поводився не так, як вона чекала. Шурко мав її обійняти, зараз, просто зараз…

Шурко винувато засопів. Обійняв.

Йому підказав Пандем.

Олександра повернулася додому в такому стані, що її трохи що вітром не хитало. П’ятий за рахунком Великий фест тривав десять днів і вичавив експерта Таміленко до стану порожньої шкурки.

Усе почалося першого червня о дванадцятій за Грінвічем; мільйон людей одночасно випустили в небо кожен по лазерному «метелику», і туристи, напхом напхані на орбітальні станції, кричали від захвату, спостерігаючи ефект крізь оглядові ілюмінатори: «Дивіться! Жива! Вона жива! Земля жива!»

Потім вони — і з особливим задоволенням діти — розважалися тим, що синхронно — мільйон осіб на шести континентах! — рухалися, співали, танцювали. Від цих пісень здіймався вітер, від танців тремтіла земля; Олександра пам’ятала свій стан з попередніх чотирьох фестів — велетенський майдан, заповнений народом, ейфорія й небачена, несхожа на алкогольну, внутрішня легкість… Цього разу вона взяла з собою на «дійство» не тільки молодят Шурка та Віку, а й обох племінників — десятилітнього Віталька та трирічного Романчика. Віталько радів, бігав, мов щеня по першому снігу; Романчик спокійно стояв поруч, і Олександра не раз і не двічі запитала в Пандема, чи все з ним гаразд.

«Він теж радіє. Але по-іншому. Темперамент…»

Перші три дні минули, ейфорія вщухла, і почалася робота: конкурси й рейтинги, а отже, напруга і чвари. Олександра на чолі своїх експертів намертво зіткнулася за вплив з асоціацією «Тгои§Ь» (компанія енергійних австралійців, у яку невідомо як затесалася одна британська філія). Жорстоко сперечалися про смаки, висміювали й кепкували одні з одних, виводили своїх претендентів на премію в обхід претендентів чужих; з однієї тільки комбінованої скульптури було десять закритих голосувань і три переголосування. (Пандем, незвичайно мовчазний у ці дні, підраховував голоси миттєво й точно.) У цей час Олександра дізнавалася про конкурсантів (і конкурентів) дедалі більше — з подачі Пандема; до кінця Фесту вони вже здавалися їй збіговиськом галасливих і незручних, однак загалом симпатичних родичів.

Творчих відкриттів — серйозних відкриттів, а не «домашніх радостей» — не було. Олександру починало це туманно тривожити.

— Чого ти дивуєшся, — заявив незворушний Сашко, який щовечора виходив з нею на зв’язок. — Із закінченням світових потрясінь настала епоха знудженої посередності… Ну, схрестити бульдога з носорогом. Ну, нап’ясти на балерину хромокостюм. Ну, пострибати по всій планеті в якомусь циклопічному танці… Це цирк, це атракціон, але не мистецтво. Мистецтву потрібні голод, холод, смерть і провокація.

— Авжеж, — говорила вона у відповідь ласкаво. — Саме так, Сашко. Твоя правда.

Фест закінчився. Олександра трохи не розплакалася, прощаючись з ідейними супротивниками; втім, цей вибух емоцій не завадив їй забути їх уже через годину. Вона повернулася додому в той же день увечері: Сашко зустрів її вигадливою стравою, наполовину синтезованою, наполовину приготовленою вручну. Втім, оригінальність багатошарового м’ясного рулету і те, скільки в нього було вкладено праці, Олександра оцінила не зразу, а тільки після делікатного