Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Сашко торкнувся обличчя руками. Облизнув губи. Йому вже не боляче, подумав Кім з жалем.

«Якого чорта, Пане?!»

— Скандалиш, — Сашко, досі сидячи, посміхнувся. — Давай-давай. Запитай про дещо у свого друга й заступника.

— Заткнися, — сказав Кім.

— Ти ще згадаєш мої слова, — Сашко підвівся. — Ти вже тепер розумієш, що я правий, розумієш, але боїшся собі зізнатися. А ти не бійся. Тільки якщо нас буде багато, ми зможемо з ним щось зробити.

Світла щілина між недбало затягнутими шторами — контур раннього ранку. Віталько Каманський прокинувся о пів на шосту; ліжко було двоповерхове, поверхом нижче спав Роман. Віталій звісив голову — брат справді спав, беззвучно і якось дуже серйозно. Роман усе робив серйозно. Віталько звик.

Він подивився на годинник і влігся знову. Нічого не пригадувалося: він не розумів, що його розбудило. Учора було весілля… Було весело… Усі казилися… А о пів на одинадцяту мама відвезла їх додому. І вони лягли спати. А сьогодні неділя. От і все.

Ні, щось було іще…

Він глибоко зітхнув — і згадав. Був кінь. Він їздив на ньому верхи, як у старому-старому фільмі. Це було в сто разів краще, ніж на машині чи на велосипеді. Сонце пробивалося крізь гілля дерев такими… смугами. І все навколо змазувалося на швидкості, принаймні йому здавалося, що він не просто швидко їде — мчить, летить. Він нахилявся, щоб гілки не хльостали по лицю… Йому здавалося, що за ним женуться, що він звідкись вирвався, втік і тепер його ніхто не дожене…

«Пандеме?»

«Що?»

Віталько спробував сформулювати питання. Пандем учив його цього — виразно формулювати. Та навіть якби Віталько був років на десять старший, у нього, мабуть, усе одно б нічого не вийшло, тому він просто спитав:

— Чого я прокинувся?

Він ледь ворушив губами. Роман спав на нижньому поверсі.

«Може, ти вчора перегуляв на весіллі? Переказився?»

Віталій подумав. Ні, він відчував, що причина не в цьому. Точніше, не тільки в цьому. Недарма Пандем відповів питанням на питання. Пандем не бреше.

— Ні. Мені здалося…

Віталій знову задумався.

Коли йому було п’ять років, він раптом відкрив для себе, що старі люди вмирають. Так, вони вже дуже старі, але вони все одно хочуть жити! І він, Віталій, колись буде старий… А батьки? Та ж мама з татом постаріють набагато раніше! Йому стало страшно — так само на світанку, — він заплакав у подушку й плакав, не перестаючи, поки Пандем йому пояснював, що він не вмре майже точно, і навіть його батьки, можливо, теж не вмруть. Бо людство розселиться в космосі, перейде на новий енергетичний рівень, і тоді старіння й смерть стануть непотрібним, віджилим законом природи. І Віталій заснув щасливий од того, що смерті немає.

Чого він згадав той ранок?

Романчика тоді не було. Ліжко у Віталька було інше. Чого він згадав той ранок?

Учора він мчав на коні й ні про що таке не думав. А вві сні… Або в ту секунду, коли він прокидався… Йому подумалось: а всі ті люди, що скакали на конях до нього? За ними гналися, щоб убити… Або вони самі гналися за кимось… А ще ж були ті, що йшли в бій… Вони не боялися?

— Пандеме… Вони не боялися?

«Боялися».

— Тоді чому?

«Тому, що переборювали страх смерті».

Віталій заплющив очі. І побачив: чоловік летить, схилившись до білої гриви, а за ним по п’ятах — вершники, які жадають його смерті. І ще він побачив: чоловік виходить назустріч ворогові, а лице в нього зосереджене, як у Романчика. Він піднімає меча…

Віталій лежав, обхопивши себе за плечі, й дихав часто. Щось усередині в нього було… ніби прищіпкою защемили десь усередині, в серці. Хотілося плакати. Але не сумно.

— Пандеме!

«Що?»

— А я так міг би?

«Думаю, міг би. Ти ж хоробрий».

— Пандеме! А… ніхто ж не довідається, що я так міг би.

«Чому? От підеш у басейн і стрибнеш з вишки…»

— Це не те, Пандеме, — сказав Віталій, подумавши іще. І додав по-дорослому: — Бачиш… Ти, мабуть, не зрозумієш.

«…Оскільки виховання — це теж модифікація. Обмеження волі. Вироблення бажаних реакцій за допомогою системи стимулів… А якщо йдеться про дорослу людину з сильною волею? Екстремальне виховання… Або запрограмувати його. Або вбити нафіг, а вже його дітей виростити «правильно»… Кіме, ти справді хочеш слухати від мене всі ці мозолясті банальності?»

Кім знову був сам, на лаві посеред порожнього парку, лава висіла на ланцюгах і легко погойдувалася, хоч Кім сидів непорушно. Можливо, ритмічних поштовхів його крові вистачало, щоб порушити рівновагу.

— Отже, ти наочно пояснив Сашкові…

«Якби ти знав, Кімчику, як важко іноді пояснити. Притому, що розумієш людину до дна, коли ця людина — ти сам. Ну от нема в нього музикального слуху. Для нього дисонансу не існує, і гармонії не існує теж…»

— А ти впевнений, що гармонія й дисонанс існують навіть тоді, коли поруч немає чийогось вуха?

«Не впевнений — знаю».

— Отже, в тебе є смаки, які ти вважаєш абсолютними й непорушними, і ти…

«Ну чого ти знов стогнеш, Кіме… Нагадай козі смерть… Я зберігаю в собі набори всіх смаків, поглядів, ідей, які існують на землі нині чи існували коли-небудь. Я оперую пам’яттю людства. І що, я маю нав’язувати модниці довжину спідниці?»