Пандем - Марина та Сергій Дяченко

«Не дочекаєшся…»

— Чого ти вирішив, що я нещасна?

«Ти?! Ти одна з найщасливіших на світі Лерок, а що?»

Вона всміхнулася. Опустилась на коліна, зачерпнула води зі струмочка, випила, проливаючи на блузку. Мокрою долонею провела по лиці:

— Я завжди люблю те, до чого не можна торкнутися, до чого ніколи не дотягтись… Як я, дурна, купилася на Ігорчика… соромно згадати. Знаєш, я, мабуть, просто лінуюся бути щасливою… Тільки не треба мене сватати, добре?

— Е ні… До щастя — копняками…

Валерія здригнулася й обернулась. Чоловік стояв за п’ять кроків, притулившись плечем до стовбура; у першу хвилину вона не зрозуміла, хто це. Він підійшов нечутно, він став свідком її останніх слів, чому ж Пандем не попередив…

Він стояв, не ворушачись. У темряві вона не бачила його лиця.

— Е-е-е… — покликала вона непевно.

Незнайомець тихенько гмикнув у відповідь.

— Пане?!

Лерка випросталася. Ступнула вперед, зупинилась нерішуче. Боялася, що він не дасть до себе наблизитись. Зникне.

— Пане… Ну… ти даєш.

Він відштовхнувся від стовбура. Рушив їй назустріч; вона стояла, наче пришита до трави, до землі, до опалого листя.

— Найщасливіша з Лерок… Найдурніша з Лерок. Це лестощі?

Вона замружилася:

— Ти знаєш, Пане… Власне, навіщо говорити. Знаєш.

— Я виявив, що в Пандема є батіг, — сказав Сашко. — Причому такий ефективний, що я серйозно міркую: чи не кинути мені під три чорти всю мою марудну працю й чи не взятися за розведення метеликів, вільно й творчо.

«Пандеме?»

«Що?»

«Що він має на увазі?»

«Не біжи поперед коня. Тобі людина розповідає — вислухай».

— Порадився? — посміхнувся Сашко.

Вигляд у нього був виснажений, проте не став від цього менш упертий. Кім згадав, як на Сашка, тоді молоденького, тоді курсанта-першокурсника, кидалися дівчата. І як Олександра, яка завжди перебувала десь поблизу, збивала й зрізала їх, наче умілий ковбой, художник батога, зрізає муху в польоті: вжик… вжик… вжик…

Отже, батіг.

— І що ж тебе налякало аж так, що ти подумав про вільних і творчих метеликів?

— Сни, — сказав Сашко. — Він хазяйнує в моїх снах, я трохи з глузду не з’їхав, тому що він віртуоз. Він знає, чим мене взяти.

«Пандеме?»

«Став йому будь-які питання».

— Тобто, — повільно почав Кім, — він карає тебе за твої програми? Що, є прямий зв’язок між програмою — і кошмаром?

— Ні, — сказав Сашко, помовчавши. — Він прикидається, ніби мої програми анітрохи його не турбують. Так це чи не так… хрін тепер дізнаєшся. Мабуть, усе-таки бреше: нехай шпилькою, але я його вколов.

— А чому…

— Він, з понтом, намагався мене переконати. Це найгірше. Переконати. Замість просто дати по голові… Е ні. Був сюжет про бандитів… Ти, може, пам’ятаєш, була така гучна справа, взяли банду, яка вбивала таксистів, було багато шуму, але дали довічне, зокрема ватажкові… бо вже тоді були козли типу Пандема, тільки серед людей. От цей звір відсидів років зо два, прийшов Пандем і його випустив на фіг, живи, їж яблучка, все таке. Розумієш?

— Так, — сказав Кім.

— Брешеш, ні хріна не розумієш. Здається, я дістав Пандема цим сюжетом. Він сказав: «Хочеш експеримент?» У ту ж ніч… Якби я хоч розумів, що сплю! Я уві сні був цим самим убивцею… Ч-чорт. Це пекло, мене відтоді трясе при одному вигляді ліжка… А я все-таки не зовсім боягуз, якщо ти помітив. Отож-бо… І тоді я одразу зрозумів, де ділися всі ці агресивні, жадібні, злі дядьки й тітки, і як твій друг Пан навчив людство жити в мирі й не лізти в чужу кишеню. Якщо ти прямо його спитаєш — він, звісно, не зізнається. Розповість про те, що він співрозмовник, любий друг і все таке.

— Не зрозумів, — сказав Кім після паузи. — Що саме тобі снилося? Деталі?

Сашка пересмикнуло:

— Мені снилося, що я і є той відморозок. Тепер. Що я живу. Йду по вулиці. Навколо мене люди…

— І що?

— Нічого. Я — тобто він — живу, коли треба було б здохнути. Просто вимкнути світло. Люди дивляться на мене. Обходять здалеку. Люди все знають, але мені на це плювати, бо я сам про себе все знаю. Розумієш? Пекло всередині. А зовні — яблучка, хрум-хрум…

— Тобто виразно пояснити ти не можеш, — сказав Кім.

Сашко махнув рукою:

— Не прикидайся, тобі все ясно… З одного боку, милосердніше було б того вбивцю прикінчити. З другого боку… Пандемові так легко нами керувати! Ким завгодно! Навіть мною. Бо я не можу не спати, а він хазяїн у моїх снах. Самого усвідомлення, що це може повторитися… Що всі ми ходимо під цим молотом… Суперкошмар, індивідуально заточений під мою — чи твою — психіку. Суперкошмар-що-доводить-до-божевілля. І ти, й наші діти, й онуки… І Віталько, й Романчик, і майбутні діти Шурка та Віки… Ну?

— Це все, що ти хотів мені сказати?

— Та, власне, все, — Сашко махнув рукою. — Раніше мені здавалося, що ти теж мужик. Теж дорослий, упертий. Мужик, одно слово. Коли ти ліг під Пандема — я засмутився, чесно…

Кім, майже не розмахуючись, тицьнув його кісточками пальців у щелепу. Сашко поперхнувся й сів, спиною вдарившись об стовбур; Кім зробив крок до нього, щоб бити далі, — і зрозумів, що м’язи не слухаються. Оніміли.

«Тобі самому буде соромно згадати. Ти