Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Лерка Каманська змалку ненавиділа уніформу. Будь-яку; власна шкільна форма була знаком приниження й рабства, і ще зовсім маленькою дівчинкою вона дала собі клятву ніколи не закохуватися ні у військових, ні в міліціонерів. Навіть однакові лікарські халати викликали в неї відразу. Повернувшись додому з останнього шкільного іспиту, вона зняла формене плаття, акуратно повісила його на плічка й довго розглядала, ніби побачила вперше, — розглядала, перш ніж повісити колишню річ у шафу (хтось інший, можливо, ритуально спалив би свою форму, обливши бензином, але Лерка гидливо цуралася ефектів, демонстративності та ажитації. Вона зняла з себе форму, цього було досить).

Після приходу Пандема форми стало набагато менше. Військові зняли форму; міліціонери зняли форму, лікарів більше не було, і Валерії здалося, що ця зміна зробила світ трошечки кращим.

Тому така неприємна була їй ця остання мода— уніформа кланів, цехів, команд, уніформа, якої ніхто не насаджував. У лінгвоунівері зграями ходили студенти, горді тим, що вступили хто в історичний клуб, хто в спортивну команду, хто в об’єднання собаківників, а хто і в «спілку рудих»; усі вони носили якісь шеврони, знаки розрізнення, знаки особливих заслуг і росту майстерності. Форма їхня ще не була власне формою, але деякі ознаки цілком угадувалися: схожий покрій, однакові кепочки, однакові значки на однакових лацканах…

«Це гра. Багатьом людям хочеться відчувати свою належність до чогось великого й значного. Особливо молодим».

— Я розумію…

Зараз, погойдуючись на лаві поряд з порожнім місцем (Олександра хвилину тому подалася виконувати втомливі обов’язки матері нареченого), Лера розглядала костюми людей, які танцювали на майданчику, і ловила то тут, то там значок, погончик, нашивку…

З напівтемряви з’явилася Даринка. Лері не хотілося з нею розмовляти — саме тепер; Дарина несла свою драму, готова поділитися з кожним стрічним, Лері здавалося, що вона відчуває насолоду від того, щоб бути скривдженою. Бути обманутою. Бути відданою, якщо вже так сталося.

— А де Іванна? — запитала Лера, трохи поспішно випереджаючи першу Даринину скаргу.

Дарина безнадійно махнула рукою:

— «Іди й не стеж за мною, для цього є Пандем». Я розумію, тепер зовсім не обов’язково бути матір’ю. Тепер мати живе своїм життям, а дитина грається з Пандемом, навчається з Пандемом, слухає Пандема й перед Пандемом звітує. Я розумію, дуже багатьом це зручно. Ніякої відповідальності. Ніяких зусиль. Твоя справа народити, а там — саме виросте. Подивись на цих дітлахів, у них у самих через кілька років будуть діти… Вони їм приділятимуть увагу? От ти, Леро, приділятимеш увагу онукам?

Онукам, подумала Валерія і раптом зажурилася. Ні сіло, ні впало, серед веселощів, та ще й змушена якось відповідати на Даринині репліки.

— Двоюрідним онукам, — поправила вона через силу.

— Знаєш, — продовжувала тим часом Дарина. — Ці молоді взагалі не знають життя. Ми ще пам’ятаємо час, коли можна було просто йти по вулиці й раптом попасти під машину. Цілком. Або піти здати аналізи й виявити рак. А ці виросли, як принци, ні про що не дбають, усе за них зробиться й так…

— Вони вчаться, — сказала Лерка, марно тлумлячи в собі роздратування. — Шурко сидить за навчанням по вісім годин на день. І по дві години мозолиться в тренажерному залі.

— Хіба це навчання? Я дивлюся в Іванчині зошити — не розумію нічого. Ні завдань, ні прикладів, ні диктантів. Картиночки, малюночки, стрілочки. Ні берегів у зошиті, ні оцінок у щоденнику.

Лера стисла кулаки. Короткі нігті вп’ялися в долоні; Лері хотілося сказати щось образливе, можливо, навіть ударити цю дурну самовпевнену Дарину, і правильно зробив Костя, тисячу разів правильно зробив, що втік од неї до якоїсь дівулі…

«Що з тобою, Леро, дівчинко?»

Вона прекрасно розуміла, що Дарина не сказала й не зробила нічого такого, що могло б породити в душі цю каламутну бурю. Очевидно, не в Дарині причина?

«Отакий у тебе приємний характер…»

Дарина раптом встала, вдивляючись у мерехтливу кольорову напівтемряву:

— От, для родичів часу немає… Вибач, Лерочко, я зараз…

І загубилась у ночі десь на півдорозі до великого відеоекрана, що показував на радість гостям сімейні хроніки, в яких незнайома дівчинка років семи купала у ванній іграшкове кошеня.

Лера перевела дух. їй було соромно перед Пандемом.

«Ходімо погуляємо? Туди, де тихіше».

Вона слухняно встала й подалася в парк, де в темряві погойдувалися спорожнілі каруселі, поблискували струмочки в траві і віддалеки звучав водоспад.

«У мене незабаром будуть онуки, Пандеме».

«Древній стереотип. Поява онуків як сигнал, що настала старість. Як відмашка фінішного прапорця; а тепер пред’явіть суспільству життєві успіхи та особисте щастя як найвище досягнення…»

Лера всміхнулася:

— Ти так цокотиш… Наче сорока…

«Соромно зізнатися?»

— Відчепись, прошу тебе…

«А от зачекай, поки твої власні діти підростуть…»

— Не смій мене сватати! — вона ляснула долонею по стовбуру темного дерева. Рука заболіла.

«Ти така кумедна… Тридцять п’ять років, глибока старість, кінець життя, кінець надіям… Леро, дівчинко, не сміши. У тебе попереду ще багато цікавого».

— Нічого в мене попереду нема… такого особливого.

«Чого ти відштовхуєш людину, яка тобі приємна й цікава? Чого ти з таким ентузіазмом його проганяєш?»

— Ґуставо? Він мені не потрібний. Мені не потрібний ніхто.

«Потрібний, Лерочко. Дуже потрібний».

— Не потрібний… Якщо ти, звісно, не залізеш до мене в голову й не скрутиш там