Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Пандем зняв з себе обов’язки судді, але ж хтось має встановлювати правила та оголошувати результати, тому критиків, аналізаторів, знавців і порадників розвелося чи не більше, ніж власне творців. Знадобилося кілька років, щоб найкращі з них — найгостріші, найяскравіші, найосвіченіші, зрештою — набрали ваги й передавили інших; Олександрин клуб «Рейтинги» (телепрограма, форум у мережі, щотижнева газета, агентство новин і постійна рада експертів) був нині одним із законодавців смаків у царині традиційних мистецтв, помалу загарбував мистецтва нетрадиційні й провокував у конкурентів таку нелюбу Пандемові заздрість.
Олександра стояла, оточена зграйкою гостей (тепер, через півгодини після початку розмови, це була вже велика зграя гостей, якщо говорити щиро). Обговорювали останній свімуз-конкурс; Олександра всміхалася куточками вуст. Заохочені її увагою, якісь студентки — Шуркові приятельки — міркували про життя й про мистецтво. Виявляється, вони стежили за конкурсом і бачили майже все, що було на нього подано, і вони були захоплені оригінальністю композицій, котрі вийшли у фінал. Це ж треба! Буквально за кілька років народилося цілком нове мистецтво, яке не належить ні музиці, ні живопису, ні скульптурі; так-так, свімуз — не синтез старих мистецтв, а щось прин-ци-по-во інше!
Не скасовуючи прохолодної посмішки, Олександра пояснила дівчаткам — а насправді цінувальникам-ґаволовам, які зібралися навколо, — що дівчатка помиляються. Нічого оригінального у свімузі поки не помічено: вона, Олександра, перша почне плескати новаторові, але поки що — на жаль — маємо тільки механістичний гібрид музики та зорово-тактильних фантазій, нежиттєздатного виродка, що недалеко втік од своєї гуркітливої прабаби — провінційної дискотеки з миготливими лампочками.
Дівчатка, слід це відзначити, швидко подолали шок і навіть продовжили розмову. Так, визнали вони, на жаль, поки що свімуз залишається просто набором зорових асоціацій, поданих відповідно до музики… Зате як емоційно, як ритмічно, як жорстко, як натуралістично, як брутально, як деструктивно, зрештою — у кожній другій роботі є щось від ніби пережитої автором смерті…
Сумно покивавши головою, Олександра повідомила дівчат, що вони нічого не тямлять ні в житті, ні в смерті, так само як і автори більшості конкурсних робіт. Що якби хоч хтось із цих авторів, обтяжений проблиском таланту, зміг відтворити у своїй роботі просте людське почуття — зародження першої любові, наприклад, — то вона, Олександра Таміленко, простила б авторові навіть неминучу в таких випадках банальність. Ба ні: нинішні свімуз-діячі воліють фантазувати на тему випущених кишок, за що вона, Олександра Таміленко, присуджувала б до шмагання на майдані.
Дівчата палко погодилися: так, молодий жанр переживає кризу. Рівень нинішнього конкурсу — проти торішнього — упав «до нижче підлоги». На цьому сірому й убогому рівні виділяються щирістю прості фантазії про життя, про любов…
Олександра знизала плечима. На жаль, багато нинішніх авторів не в змозі відтворити нічого того, що виходить за рамки ванної кімнати або задушливої спальні. Складнюча технічна база, чимала енергоємність, колосальні можливості для емоційного впливу — свімуз, одно слово, — і все це покликано служити обивательським уявленням про нещастя або ж, боронь Пандем, про щастя — о, які жалюгідні, шмаркаті потуги!
Дівчата не збентежились анітрохи. Зрозуміло, саме це вони й хотіли сказати: серед нинішнього загального дилетантизму важко знайти світлу пляму, мало хто розуміє, що саме повернення до великих традицій минулих століть, а саме любов у її шекспірівському розумінні, і так далі. Олександра безжально дивилася в їхні захоплені оченята; слухачів ставало то більше, то менше, проте основна їх частина не розходилася, зацікавлена.
Серед дівчаток виникла невелика розбіжність: блондинка продовжувала наполягати на обов’язковій любові як літературній умові, брюнетка ж, уловивши щось в Олександриному погляді, хутко поміняла позицію: сучасне мистецтво, говорила вона, нишком підштовхуючи подружку коліном, повинне нести позитив, тобто кликати людей у космос, бо тільки романтика невідкритих планет, тільки поривання людини в невідоме, тільки той фронтир, на якому реалізуються найкращі риси людської натури…
І любов, додала брюнетка.
— І любов, — з подихом підтвердила Олександра. — Пробачте, дівчатка, що не можу приділити вам більше часу, але в мене тут є й інші обов’язки, все-таки жениться мій син…
Юрба загаласувала, запоздоровляла, подекуди зааплодувала. Олександра, так само відсторонено всміхаючись, вибралася з теплого дружнього кола.
Механічно прибираючи з лоба волосся. Думаючи про інше.
* * *
— Сандро, а що з Сашком? — спитала Лерка, сідаючи поруч на лаву. Лава висіла на ланцюгах, як Білосніжчина труна.
Смеркало. Молодь запалювала свічки — звичайні, кольорові, «танцівні». Бах! — у небі спалахнуло маленьке сонце чергового феєрверку.
— Що з Сашком? — перепитала Олександра, помовчавши.
— Мені здалось, у нього син жениться, — обережно зазначила Лерка. — А він…
— Так, — сказала Олександра. — Знаєш, Сашкові парадоксальні реакції особисто мене не дивують уже двадцять років.
Лерка гойднула лаву. Поштовх вийшов занадто сильний, довелося пригальмувати ногою.
— Вигляд у нього поганий. Депресивний. От що я мала на увазі, — промимрила Лерка, ніби вибачаючись.
— Пандем, — не підвищуючи й не знижуючи голосу, сказала Олександра. — Сашко у нас пандемоборець… Я не думала, що це може бути небезпечно.
— Небезпечно? Що ти таке говориш…
Лерка затнулась. Повз них по доріжці проскакав Кімів син Віталько на низькорослій рябій конячці, за ним мчали, волаючи й не встигаючи, душ п’ять хлопців різного віку.
«Пандеме?»
«Так, Сандрочко».
Олександра зрозуміла раптом, що ще секунда — і вона звично делегує Пандемові право порозумітися з сестрою. З її рідною сестрою-близнючкою. З найближчою, мабуть, людиною. Вона труснула головою:
«Пробач».
«Та нічого».
— Та нічого, — повторила Олександра вголос. — Бачиш,
